У п’ятдесят п’ять років я зрозуміла жахливу річ – страшна не порожня хата, а повний дім людей, для яких ти ніхто.
– Знову не той хліб купили, – голос невістки Марічки різко встромився у вуха, коли я розкладала покупки на кухні. – Я ж просила бездріжджовий. Вже шосте раз кажу.
Вона демонстративно підняла батон, немов це була отруйна гусениця, і покрутила його в пальцях.
– Марусю, вибач, забула. Розгубилася.
– Ви завжди розгублені, Ганно Іванівно. А нам це їсти. У Сашка може бути алергія.
Вона кинула хліб на стіл із таким виглядом, ніби зробила мені ласку, не викинувши його просто у смітник.
Я проковтнула комок у горлі. Моєму онукові Сашкові шість років, і в нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
– Мам, мій синій светр не бачила?
– Бачила, Васильку. Він у пранні, я вчора…
– Навіщо? – він навіть не дослухав. – Я ж сьогодні його хотів одягнути! Ну, мам!
Син зник, залишивши мене з його роздратованим “ну, мам”, що в останній час боліло гірше за ляпаса. Я піклувалася. Я дбала. І знову стала винною.
Я повільно пішла до своєї кімнати, минаючи вітальню, де Марічка вже голосно розповідала подрузі по телефону, що “свекруха знову з’їхала з глузду”. Сміх у трубці був такий же колючий, як і її слова.
Моя кімната була єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він дзвенів, як роздратований вулик.
Постійні розмови, дитячий крик, телевізор, що не вмикається, хлопання дверей. Гамір. Людно. І до біса самотньо.
Я сіла на ліжко. Все життя боялася залишитися сама. Боялася, що діти виростуть і розлетяться. Яка ж я була дурна.
Тільки зараз зрозуміла – найстрашніше не порожня хата, а будинок, набитий людьми, для яких ти лише зайвий клопіт.
Ти для них – безкоштовний додаток. Жива функція, що постійно глючить. Принеси, пода
