Ой, дитинко, сідай ближче, розповім тобі казку, яку тут, у будинку літніх, мені шепнула сусідка по кімнаті. Мене, стару, сюди рідня відправила, то тепер лише слухаю чужі історії та переповідаю їх далі. А ця — про Олену, її чоловіка Тараса і про те, як вона себе знайшла. Слухай уважно, бо історія не проста.
Олена сиділа якось, гортала планшет, на екрані — Чорне море, золотистий пісок, як мед.
— Тарасе, глянь, яка краса! — скрикнула. — Готель над морем, уявляєш? Прокидатися під шум хвиль…
А Тарас уткнувся у телефон, ледве підвів очі.
— Олено, я вирішив, — буркнув.
Вона здивувалася. Вони ж тільки почали планувати відпустку, рахували гривні. Олена кожну копійку відкладала, навіть від кави в кав’ярні відмовлялася, аби разом поїхати.
— Що вирішив? — усміхнулася. — Знайшов щось краще?
— Я лечу на Балі. Один, — відрізав він, не піднімаючи погляду.
У Олени аж подих перехопило. Холод пробіг по спині, липкий, як павутина.
— Як один? — голос задрожав. — Ми ж домовлялися… Я копила…
Тарас нарешті підвів очі — холодні, як січень.
— Олено, без істерик, — скривив губи. — Подивись на себе.
Вона згорбилася, ніби від удару. Вона ж не була товстою — жіночною, м’якою. У залі тричі на тиждень, їжу обирала розумно, але не морила себе, як моделі з його стрічки.
— Що зі мною не так? — прошепотіла, хоч і знала відповідь.
Він не раз її критикував — то живіт «не ідеальний», то стегна «занадто», то сміх «надто голосний». Тарас усміхнувся, наче насолоджувався.
— У відпустку я лечу сам, — оголосив. — Тобі треба сідати на дієту, а не по пляжах бігати. Не хочу, щоб поруч ходила мішковина. Соромно.
Слова, як удари. Олена мовчала, дивилася на його чуже обличчя. Десять років шлюбу — і все розбилося об його слова. Сліз не було, лише пустота. У голові — як вона економила, мріяла про спільну подорож.
— Зрозуміло, — сказала, наче чужим голосом.
Тарас, задоволений, знову втопився в телефоні. Думав, переміг. А Олена підійшла до вікна. Внизу Київ гув — машини, люди, життя. І раптом вона відчула себе вільною. Дістала телефон, перевірила рахунок, про який Тарас не знав. Там було вдвічі більше, ніж на його Балі. Написала подругам: «Дівчата, хто зі мною на Шрі-Ланку через тиждень?». Відповіді посипалися, як дощ із зорепадом.
Два дні Тарас Олену майже не помічав. Купальники вибирав, друзям хвалився, підписи до майбутніх фото складав. Думав, вона у мами, ридає, скоро приповзе вибачатися. Навіть не дзвонив. А Олена тим часом зібрала речі, купила квитки. Тарас, пакуючи валізу, бурчав — сорочка не там, шорти не так. Згадав, як Олена завжди все акуратно складала, але відігнав думку.
В аеропорту відкрив соцмережі — і завмер. Олена на фото — сміючася, з подругами, у легкій сукні, на фоні океану. Геометка: Шрі-Ланка. Спочатку подумав — жарт? Але ні, ось Іра з коктейлем, Настя корчить рожи, а Олена сміється, як давно не сміялася.
Злість закипіла. Як посміла? На чиї гроші? Перевірив спільний рахунок — неторканий. У неї були свої? Секрет? Це обпекло гірше за перець.
— Зрадниця! — прошипів, аж люди озирнулися. Увесь політ писав їй — спочатку злісно, потім наказував пояснити. Відповіді — нуль.
А Олена дихала на повні груди. Океан, фрукти, сміх з подругами — вона заблокувала Тараса ще в аеропорту. На третій день подруги вмовили на дайвінг. Олена боялася, але інструктор Богдан — високий, зі спокійними очима — заспокоїв.
— Не бійся, я поруч, — сказав.
Під водою Олена забула про все, риби заворожили. Коли виринули, вона була іншою.
— У тебе посмішка, коли не боятися, — сказав Богдан. — Посміхайся частіше.
Увечері в кафе він розповідав про океан, слухав її. Не про вагу питав, а про неї. А Тарас тим часом у бунгало шпурнув телефон — картку заблокували. У банку сказали: потрібен підпис Олени. Океан уже не тішив. Він був у пастці, яку сам збудував.
Додому летів економом, позичив гроші у батька, слухав його нотації. Думав, приїде, влаштує Олені сцену, а вона благатиме пробачення. Але вдома — чистота, запах лаванди, його речі складені. Олена вийшла — засмагла, спокійна.
— О, ти тут, — сказала, наче він виходив за хлібом. — Я все спакувала. Викликай таксі.
— Що це? — вигукнув Тарас. — Ти собі дозволяєш?
— Я дозволяю собі жити, — відповіла вона. — На розлучення подала онлайн. Ось візитка адвоката.
Він не взяв.
— Квартира моя! — заревів.
— Авжеж, — кивнула Олена. — Я вже іншу знайшла. Подруги допомогли. Істерики не буде, я чудово відпочила.
