Ой, діточки мої… послухайте, як буває, коли життя викидає тебе з рідного дому, та ще й кидає у чужі стіни — не від щастя, а від немочі.
Колись я вважала, що родина — це опора. Що чоловік підтримає, що в хаті буде тепло не лише від батарей, а й від любові. А вийшло… ось так.
Жила у нас Оксана, дівчина працьовита, як мурашка. І на роботі встигала, і хату прибирала, і вечерю варила, і комуналку сплачувала. А її чоловік, Дмитро, лежав цілими днями на дивані, занурений у свої ігри. Колись працював, а потім заявив, що начальник — деспот, колектив — отрута, і звільнився. Пообіцяв, що незабаром знайде щось гідне, але ось уже вісім місяців це «незабаром» тянеться, як дощовий листопад.
А ще у них жила його мати, Галина Іванівна. Ох, язик у неї гострий, як лезо. Що б Оксана не приготувала — усе не те: то каша пересолена, то суп несмачний, то вареники розлізлися, то м’ясо сухе. І завжди синочку підтверджує: «Ти ж, Дмитрику, не кидайся на першу-ліпшу роботу, ти в нас розумний, з вищою освітою!»
А Оксана тягла все сама. І гроші заробляла, і їжу готувала, і після всіх мила посуд. Навіть чай із печивом на блюдечку приносила — адже їм було ліниво встати з дивана.
Скільки разів вона благала чоловіка хоча б тимчасово десь підробити — у відповідь чула: «Не відволікай мене, я шукаю справжню кар’єру». А його мати додавала: «Не тисни на нього, він і так страждає».
Ви думаєте, хтось її почув? Та де там! Вони мали свою «правду»: вона працює — значить, грошей вистачає. А те, що вона ледве на ногах стоїть — то дрібниці.
Я й сама колись так жила… Пам’ятаю, як тягла все на собі, а вдячності — жодної. Спочатку віриш, що ось-ось щось зміниться, потім — що треба терпіти заради родини. А потім розумієш: терпиш заради тих, кому це й навіть не потрібно.
Кажуть, я сама винувата, що опинилася у будинку для літніх. Може, і так. Бо не пішла раніше, коли ще мала сили, не сказала «годі». А жила так, доки не знесилилась остаточно.
Ось і Оксана одного дня зібрала речі… і пішла. Не знаю, куди саме, але знаю — чому. Бо втомилася бути кухарем, прибиральницею, джерелом грошей і ще й «недостатньо гарною» для тих, заради кого вбивалася.
Так от, діти мої… Шануйте себе. Бо якщо ви себе не шануватимете — ніхто за вас цього не зробить.
