Ой, діточки, слухайте стару… Хоч у будинку для літніх і тихо, але ця тиша нагадує мені, як колись гуло життя навколо. І знаєте, що найяскравіше в пам’яті? Не свята, не подарунки, а оті дурниці, через які сім’ї розпадаються.
Було в мене знайоме подружжя — Оксана Степанівна та її син, Дмитро. Жили вони спокійно, поки той не привів додому якусь дівчину. Звали її Марічка. Гарненька, нафарбована, нігті — як кігті, але біда — до роботи чи хазяйства руки в неї не годились.
Оксана Степанівна ще з першого погляду підозріло похитала головою:
— Щось мені ця пишка не до вподоби.
І недаремно. Бо коли Марічка вперше посуд мила — то скоріше жир по тарілках розмазала. І ще гордо заявила:
— Я руки брудними не маратиму, це не моє.
А свекруха їй у відповідь:
— І за тобою прибирати не збираюся. Мий, бо тут не готель!
А та лише плечима знизала. Ну, думаю, довго це не протримається. Але Дмитро вперся:
— Я її кохаю! Одружуся!
Оксана Степанівна його й так, і сяк відмовляла, але даремно. За два місяці весілля справили, а ще через тиждень — ключі від квартири молодим віддала.
Та недовго раділа — прийшла якось у гості, а там… Боже, діти, такий безлад, що краще з землі починати! Пил, брудний посуд у мийці, речі розкидані. А Марічка, замість ганчірку в відро вмочити, сидить, ніготь підпилює й каже:
— Я шукаю себе. Робота сама мене знайде, коли настане час.
А свекруха їй у відповідь:
— Не робота тебе знайде, а судові пристави, коли твого чоловіка за борги візьмуть!
Бо Дмитро вже два кредити мав, а третій узяв — на її примхи. А Марічка, уявіть, ще й авто захотіла.
— Навіщо? — питає свекруха.
— Щоб на співбесіди їздити, з машиною ж до тебе інше ставлення! — гордо відповідає.
І так вони перекидались словами, аж поки Оксана Степанівна, витерши пил зі столу, не промовила:
— Я свого сина знаю. Довго ти тут не всидиш.
А та їй у спину:
— Він мене кохає!
А свекруха вже твердо вирішила — більше ні копійки на їхні борги не дасть. І не помилилась: за місяць Дмитро прибіг — не за машиною вже, а просити, щоб мама кредит на себе оформила.
— Для нас, мамо! Я сам виплачуватиму! — благає.
А вона йому:
— Я знаю, кому ти ту машину обіцяв. Але за мій рахунок — нізащо.
Пішов він похмурий, сказав Марічці, що покупки не буде. А та — як заверещить! Скандал влаштувала, ніби світ кінчається.
Ось тоді Дмитро і не витримав. Зібрав речі тієї красуні та виставив за двері. І подав на розлучення.
Отак, діти, буває: здається, любов навіки, а воно — як дим розвіється. Бо кохання — це не лак для нігтів, без праці та поваги воно швидко лущиться.
Хочете, розповім, як вони потім жили? Бо й там історія повчальна…