Щоденниковий запис
Сьогодні згадала історію, яку колись почула від старої сусідки в будинку для літніх. Тепер, коли рідні мене сюди відправили, єдине, що лишилося — переказувати оповідки молодим. Візьмуться за перо й розповім про Олега і Соломію.
Жив собі Олег, хлопець із села, що після навчання в Києві там і лишився. Місто шумне, вогнями сяє, життя мчить, як весняна вода. Знайшов гарну роботу, зняв квартиру біля парку — усе, як у казці. А батьки його в селі жили, де час ніби застиг: город, кури, старий телевізор — знайомі речі. Дзвонив рідко, завжди справи, то часу не вистачало, то бажання.
Але одного разу вирішив відвідати рідних. Не сам, а з Соломією — своєю коханою. «Мамо, тату, — сказав він, — це вона, моє щастя». Відчинив двері, а там дівчина — висока, струнка, волосся яскраво-синье, наче небо влітку, татуювання на руках, макіяж сміливий. Шкіряна куртка, джинси з дірками, чоботи на платформі — не те, що в селі звикли бачити.
Батько Олега аж зціпив зуби, ніби побачив примару. Мати прикусила губу, ледь не скрикнула.
— Добрий день, — промовила Соломія тихо, крокнувши вперед.
Мати відступила, наче перед нею не людина, а щось небезпечне. Батько запитав: — Це жарт, сину? Вона твоя наречена?
— Так! — різко відповів Олег. — Ми любимо одне одного. Яка, чорт забирай, різниця?
Мати не втрималася: — Подивись на неї! Ніби з цирку втекла! Що люди скажуть? А баба Параска? У неї ж тиск підскочить!
Соломія опустила очі, пальці тремтіли, але сліз не було — лише біль, старий, знайомий. Олег промовив: — Ми живемо у новому світі! Вона майстриня, з дітьми займається, тварин рятує. Найдобріша людина, яку я знаю. А ви судите по одягу?
Мати сіла, руки тремтіли. Батько вийшов у двір, тиша залягла. Олег шепотів: — Пробач, Соломіє, я не чекав такого…
Але вона підняла голову, в очах — гнів і гордість: — Я звикла. Моя рідня теж мене не прийняла. Але я не зламалася. Якщо твої батьки захочуть мене пізнати — я відкрита.
Взяла його за руку: — Поїхали додому.
Надворі закрапав дощик, ніжний, теплий, наче земля плакала. Дорога була мовчазною, Олег стискав кермо, аж сухожилля виступили. Злість, сором, провина. А Соломія дивилася у вікно, спокійна, лише в очах — втома.
— Пробач, — сказав він. — Думав, вони спробують зрозуміти.
— Олеже, — відповіла вона м’яко, — це їхній страх, не мій. Ти мене обрав. Це важливіше.
Минули дні. Кава зранку, робота, Соломіїна майстерня, вечори біля каміна. Олег намагався забути ту зустріч. Але одного вечора — стук у двері. Відчинив — мати, з пиріжками в руках.
— Сину, — сказала вона. — Можна зайти? Хочу поговорити.
Соломія вийшла з кухні, побачила її — і завмерла. Дві жінки зустрілися поглядами. Ма
