— Ви ще тут? Виходьте з моєї квартири, я тепер дружина вашого чоловіка! — різко кинула білявка на порозі.
Ключ у замку обернувся з неприємним скрипом.
Я штовхнула двері, готуючись вдихнути знайомий запах дому — мішанину моїх парфумів і легкий аромат засобу для підлоги.
Але в повітрі повис солодкуватий, чужий парфум.
Я завмерла, не вмикаючи світло. Щось було не так.
На вішалці, поряд із пальтом чоловіка, висів яскраво-рожевий кардиган. Я такого раніше не бачила.
Мої домашні капці, я завжди залишала біля дверей, тепер валялися в кутку, а на їхньому місці стояли елегантні туфлі на високій підборі.
Серце рвонулося. Я повернулася з відрядження раніше, хотіла зробити сюрприз. Виявилося, сюрприз готували мені.
Повільно, не роблячи шуму, я пройшла у вітальню. На столі стояла ваза зі свіжими ліліями — я їх ненавиділа, у мене алергія.
Ігор це знав.
Поруч лежала розгорнута книжка в блискучій палітурці. Не моя.
Я дістала телефон. Пальці ледве слухалися, коли я набирала номер чоловіка. Довгі гудки підточували останній самоконтроль. Він не піднімав трубку.
На кухні — сліди приготування їжі. У мийці дві чашки з нашого весільного сервізу. На одній — слід яскравої губної помади.
В голові з’явився дзвін, ніби рій розлючених бджіл. Це не могло бути правдою.
Може, це жарт? Чи може, приїхала його родичка з Чернігова, про яку він інколи згадував? Але чому не попередив?
Я знову подзвонила. Знову мовчання.
Раптом у замку ще раз зашурхотів ключ. Я відступила в тінь, притулившись до стіни.
Двері відчинилися, і в кімнату увійшла молода блондинка. Вона легко, ніби робила це щодня, поставила на підлогу пакети й скинула туфлі.
Обернувшись, вона побачила мене.
Страху в очах не було. Лише здивування, яке швидко змінилося холодним роздратуванням. Вона окинула мене поглядом.
— Ви ще тут? — запитала вона, ніби я була старим непотрібом, який забули викинути.
Я не могла вимовити слова. В душі була лише пустота.
Вона хмикнула, схрестивши руки.
— Не повторюватиму. Збирайте речі та йдіть.
Шок відступив, залишивши місце холодній люті. Я зробила крок уперед.
— З вашої квартири? Ви в розумі? Це моя квартира. Моя й мого чоловіка.
Вона засміялася. Різко, неприємно.
— Колишнього чоловіка, — вимовила чітко. — Квартира тепер моя. Ми тут живемо. Схоже, ви повільно мислите.
Вона підійшла до дивана, зняла плед, який я привезла зі Львова, і кинула його з огидою.
— Ігор попросив без сцен. Він це ненавидить. Тож будьте розумною: візьміть своє та йдіть.
Я не вірила своїм вухам. Ніби дивилася дурну виставу.
— Я нікуди не йду, — сказала я, хоча голос здав. — Викличу поліцію.
— Будь ласка, — пожала плечима вона. — Що ви їм скажете? Що вас, колишню, виганяють? Посміються. Усе оформлено.
Вона підійшла до полиці з нашими фото, взяла одну — ми сміялися в Карпатах.
— Мило, — протягла вона фальшиво. — Але це сміття. Скоро будуть нові.
Різко кинула рамку в смітник. Скло розбилося з дзвоном.
Це стало останньою краплею. Я кинулася до неї.
— Що ви собі дозволяєте?!
Вона легко відштовхнула мене.
— Я сказала — без істерик. Ігор вас покинув. Змиритесь. Він зустрів мене й зрозумів, що таке щастя, а не ваша нудьга.
Мене ніби відкинуло. Вона казала це з упевненістю. Без сумнівів.
Я знову схопила телефон. Не поліція. Ігор. Він мав мені пояснити.
Тільки набрала номер — двері відчинилися.
На порозі стояв Ігор.
Він подивився спочатку на неї, потім на мене. Обличчя — спокійне, байдуже.
— Люба, що трапилося? — звернувся він до неї.
Мене ніби не існувало.
Я глянула на нього. Буря в душі раптом стихла.
— Ігорю, — сказала я рівно. — Що тут відбувається?
Він зітхнув, ніби дратувався.
— Анто, я думав, Марічка вже все пояснила. Ми розійшлися. Місяць тому. Вона моя дружина.
Слова не вразили. Просто констатація.
— Розійшлися? — ледве посміхнулася я. — Без мого підпису?
— Технічність, — махнув він рукою. — Документи ще оформляються. Але квартира за шлюбним договором моя. Тобто — наша.
Марічка тріумфально поклала йому руку на плече.
— Тож іди, Анто. Без драм.
Я мовчки дивилася на них. Потім усміхнулася. Їхні посмішки зникли.
— Знаєте, у чому ваша помилка? — спокійно сказала я. — Ви вважаєте себе кмітливими, а інших — дурнями.
Я підійшла до шафи, дістала синю папку.
— Ти правий, Ігорю. Договір є. Але ти, мабуть, був зайнятий «щастям», щоб його читати.
Я відкрила папку.
— Цю квартиру купили на гроші від продажу бабусиної хати. Ось, — постукала по паперах,
