Не лишилося місця в хаті
Повертаючись від доньки, Алла зайшла по дорозі в супермаркет за продуктами. Вона йшла до переходу, коли побачила Ганну — змарнілу, з похиленою головою. Спочатку подумала, що помилилася, але придивившись, зрозуміла: це точно вона.
— Ганно! — покликала вона жінку, яка йшла важкою, шаркаючою ходою. У голові миттєво блиснула думка:
— Щось погано виглядає…
Ганна підняла голову й усміхнулася якоюсь втомленою усмішкою.
— Аллочко, вітаю, рідненька, одразу впізнала тебе, хоч дуже давно не бачились.
Колись вони працювали разом, дружили, хоч різниця у віці була п’ять років. Коли Алла пішла на пенсію, Ганна вже була пенсіонеркою, але продовжувала працювати.
— Ох, як я чекаю пенсії, жодного дня більше не працюватиму, — казала Алла, а колега дивилася на неї із заздрістю.
— Тобі добре, а я не знаю, скільки ще доведеться працювати — дітям допомагаю, кредити сплачую.
Після звільнення Алла більше не бачила її.
— Ганно, сто літ, сто зим! Давненько не бачились, — зраділа Алла.
— Так, час летить… Мені вже сімдесят, ось іду з аптеки, тепер тут поруч живу.
— Як це поруч? — здивувалася Алла, адже знала, що Ганна жила в приватному будинку. — Хіба продала хату?
— Живу у сестри в двокімнатній квартирі, ще й матір із села перевезли — їй уже дев’яносто два, доглядаємо. Звісно, у своїй хаті мені було добре, але… — вона замовкла, — не можу звикнути до квартири, душно, важко дихати в цьому кам’яному мішку, адже я все життя в дерев’яному домі мешкала.
— І чому ж не живеш? — вони присіли на лавку, нікуди не поспішаючи.
Алла з Ганною дружили, ходили в гості одна до одної. Ганна завжди була усміхненою, привітною жінкою. Відкритою усмішкою притягувала, як магнітом. А якою ж господаркою була! У домі завжди чисто, на столі повно смачних солодощів — огірки, помідори, зелень, ягоди зі свого огороду. Вона завжди була гостинною, тоді ще був чоловік. Але з ним жилося непросто — пив, сварився, хоч і прожив недовго. Залишилася Ганна з двома дітками сама, але не дуже сумувала. Так, важко було самостійно виховувати сина й доньку, але зате настало спокійніше життя, а то було — немов на вулкані. Чекала чоловіка з роботи й гадала, у якому стані він повернеться.
Час минав. Діти дорослішали. Першим одружився син, з дружиною знімали квартиру. А коли настав час народження дитини, вони перебралися до Ганни.
— Мам, будемо жити у тебе в хаті, й з дитиною допомагатимеш, — повідомив син.
— Ну якщо так вирішив, синку, живіть, — відповіла мати.
Їй було трохи прикро, що він не порадився, але вона не заперечувала. Донька тепер теж жила з нею, місця вистачало всім. Важче стало, коли народився онук. Дитина спочатку була неспокійна, часто плакала вночі, тож ніхто не висипався. Ганна їхала на роботу з головним болем, але що поробиш — дитина є дитина.
Вона допомагала з онуком, у вихідні гуляла з ним, намагаючись розвантажити невістку. Бувало, що син із дружиною їхали у гості, а дитину залишали на всі вихідні на бабусю.
— Чому вони не беруть дитину з собою? — цікавилася Алла, коли та розповідала про домашні справи.
— Ну, хочуть відпочити — сходити в бар, на рибалку з друзями, у баню на дачу… Одним словом, втомлюються.
— А ти не втомлюєшся? Працюєш тиждень, теж хочеться відпочити, — дивувалася подруга.
Минав час. Одного разу донька оголосила:
— Мам, я виходжу заміж. Готуйся до весілля. Тобі доведеться самій оплатити все.
Ганна здивувалася, а донька сказала, що у нареченого немає родичів, хоча відверто брехала — він був із іншого району, мати пиячила, батька він не знав зовсім.
— Може, обійдемося без весілля? — запропонувала мати.
— Ото ще! У брата було весілля, ти вклалася, а мені нічого не дістанеться? Я теж хочу білу сукню! — образилася донька.
— Дове
