**Поклик серця**
«Наступний!» — хрипко викликала медсестра, коли з кабінету лікарки Соломії Богданівни вийшов черговий пацієнт.
«Добрий день», — промовив Ярос і, лагідно посміхнувшись, підійшов до столу, сів на стілець.
«Відчуваєш себе добре?» — відповіла Соломія. Лікарка була молодою, і звертатися до неї по батькові було ще незвично — хіба що медсестра так робила.
Піднявши очі на пацієнта, вона впізнала знайомий погляд сірих очей. Серце забилося частіше, але вона взяла себе в руки.
«Ярос?» — це був її колишній однокласник, вони дружили в школі.
Після випуску Соломія поїхала до Києва ввійти до медичного університету, а Ярос залишився в їхньому невеликому містечку. По-перше, хворів батько, по-друге — він не зміг нікуди вступити, а на платне батько не міг тягнути. Мати вмерла шість років тому, жили вони вдвох.
Перед нею сидів доросліший Ярос, ще гарніший, ніж вона пам’ятала. Соломія сумнівалася, що його турбує здоров’я, але запитала:
«Що тебе турбує? Слухаю».
«Скаржуся на прискорене серцебиття, особливо коли бачу тебе», — відповів він із посмішкою.
«Ой, ну я піду», — кинула медсестра, обмінявшись з Яросом значучим поглядом. Все одно це було останній пацієнт на сьогодні, і вона вийшла.
«Соломіє, я прийшов, бо ти мене уникаєш. А мені потрібно поговорити. Післязавтра їду в рейс на два тижні. Я все розумію — однокласник, діти…»
У Соломії з Яросом у школі були ніжні почуття. Ходили разом на уроки, після школи гуляли, ввечері бігали в кінотеатр. Обоє красиві, і всі були певні — одружаться. Але доля розпорядилася інакше. Ще в школі до Яроса чіплялася Оксана з паралельного класу. Чекала його на перервах, підстерігала після уроків. Але він ізвивався, не звертаючи уваги на її витівки — бачив лише Соломію.
«Ярику, ти все одно будеш мій. Знаєш, ця стара пісня: “Не втечеш, в кохання впадеш, все одно будеш мій”?» — співалочка вона й голосно сміялася.
Соломія вступила до медичного і поїхала вчитися. Ярос залишився вдома. Відразу влаштувався на роботу, заразом навчався на водія, мріяв стати далеко
