Ой, діточки мої, присядьте ближче, розповім вам історію, яку мені тут, у будинку для літніх, сусідка по кімнаті розказала. Мене, стару, сюди родичі відправили, то тепер я тільки слухаю різні історії та вам їх переказую. А ця — про Марічку, її чоловіка Тараса і сестру Оксану. Ох, і болюча ж то оповідь, слухайте.
Сидинали вони якось за вечерею, Марічка, Тарас і Оксана, сестра її. Картоплю з салом пекли, пахло на всю хату, а Тарас піднімає чарку:
— За родину! Щоб щасливішою була!
Та очі його не на Марічку, а на Оксану. А та серветку крутить, ледве усміхається, ніби щось її гризе. Марічка ж усе бачила — як Тарас Оксані пальто подає, як з її жартів регоче, як вони замовкають, коли вона в кімнату заходить. Але мовчала, звикла вона до цього — не помічати.
— За родину, — відповіла Марічка, ковтнувши узвару.
Оксана очі підвела, а в них така журба, що Марічці аж млосно стало.
— Оксанко, ти добре? — питає.
— Та втомилась, роботи багато, — відмахнулась Оксана.
А Марічка знала, що в сестри зараз спокій на роботі, але промовчала. Мовчанка — це її броня була.
Тарас раптом закашляв:
— До речі, про роботу. Мені проект в іншому місті схвалили. Через місяць їду, на півроку, а може, й довше.
Марічка аж похолола.
— На півроку? — перепитала. — А відпустка влітку?
— Марічко, це ж нагода! — гаряче він. — Раз у житті таке трапляється!
Говорив він їй, а дивився на Оксану. А та в тарілку втупилась, ніби там відповідь на все. Марічка ж помітила, як під столом рука Тараса Оксанину накрила. Лише на мить. Оксана одсмикнула руку, ніби обпеклася. А Марічка сиділа й дивилася — на чоловіка, що сяє, і на сестру, що ось-ось розсиплеться.
Вечеря скінчилася якось ніяково. Оксана на головний біль поскаржилась, зібралась додому.
— Я підвезу, — одразу Тарас.
— Тобі ж в інший бік, — зауважила Марічка.
— Для сестри не шкода, — відмахнувся він.
У дверях обернувся, в очах — рішучість:
— Нам треба поговорити, Марічко. Серйозно. Як повернуся.
Залишив її саму, з запахом недоглянутої вечері й тривогою в серці.
Два тижні Марічка жила, як у тумані. Тарас дзвонив щовечора, розказував про «проект», про нове місто, квартиру. Але голос його був чужий, бездушний. Питав, як справи, а відповідей не слухав. Марічка до Оксани тяглася:
— Може, в кіно чи по магазинах?
Але та ухилялась:
— Я втомлена, Марічко, давай іншим разом.
Оксана й виглядала знеможеною — схудла, синяки під очима. Марічка помічала, як сестра руку на живіт клала, ніби щось приховувала.
Підозра росте повільно, як отрута. Спочатку — упаковка від тесту на вагітність у Оксаниному смітнику. Потім — просторі сукні, хоч Оксана завжди талією хвалилася. Серце Марічки стискалося, але вона чекала.
Розв’язка прийшла в середу ввечері. Марічка сиділа на дивані, коли задзвонив телефон. Тарас.
— Привіт, — сказала вона.
Він мовчав, тільки дихання чути.
— Я більше не можу брехати, Марічко, — нарешті вимовив. — Я не повернуся. Справа не в проекті. Справа в Оксані. Ми кохаємо одне одного.
Марічка заплющила очі. Біль у грудях завмер, став каменем.
— У мене з твоєю сестрою буде дитина! — випалив він.
І тут Марічка засміялася. Спочатку тихо, потім голосніше, аж сльози пішли. Сміх був не веселий, а гіркий, як з дешевої мелодрами.
— Марічко, ти що? Плачеш? — злякався Тарас.
— Ні, — видихнула вона. — Просто зрозуміла, який ти дурень.
Поклала слухавку. Істерика зникла, залишивши ясність. Камінь у грудях став опорою. Марічка вдяглася, викликала таксі й поїхала до Оксани.
Та відчинила двері — розпатлана, у халаті, очі червоні. Побачила Марічку — і відступила.
— Він тобі сказав? Пробач… — почала Оксана.
— Де він? — перебила Марічка, спокійно, аж страшно.
Оксана замовкла. Марічка оглянула квартиру — куртка Тараса, його кросівки, два келихи на столику.
— Годі брехати, Оксанко. Хоч зараз.
— Марічко, ми кохаємо одне одного! — вигукнула вона. — Я знаю, це жахливо, але так сталося!
Марічка чекала, поки сестра змовкне.
— Ти вагітна, — сказала, не питаючи.
— Так, — прошепотіла Оксана, прикривши живіт. — У нас буде дитина.
Марічка підійшла ближче. Оксана здригнулася, чекаючи крику.
— Чому ти не запитала мене, Оксанко? — тихо сказала Марічка. — Я б тобі розповіла. Ми з Тарасом три роки намагалися завести дитину. Обстеження, лікарі. Тарас безплідний. Абсолютно.
Обличчя Оксани змінилося — подив, заперечення, жах.
— Ні… Він казав, що проблема в тобі…
— Звісно, — сумно всміхнулась Марічка. — Брехати легше. Вкрасти чуже життя — легше, ніж визнати правду.
Вона пішла до дверей.
— Вітаю, сестро. У те
