Вже місця не лишилось
Повертаючись від доньки, Ганна Захарченко зайшла по дорозі в супермаркет. Наближаючись до підземного переходу, вона побачила Марію — згорблену, постарілу. Спочатку подумала, що помилилася, але придивившись, зрозуміла: це точно вона.
— Маріє! — покликала жінку, яка йшла важкою, шаркаючою ходою. В голові миттєво прокрутилося: «Щось погано виглядає…»
Марія підняла голову й усміхнулась втомленою посмішкою.
— Ганнусю, вітаю, рідненька! Одразу впізнала, хоч і сто років не бачились.
Колись вони працювали разом і дружили, хоч різниця у віці була п’ять років. Коли Ганна пішла на пенсію, Марія вже була пенсіонеркою, але продовжувала працювати.
— Ох, як я чекаю пенсію! Жодного дня більше не працюватиму! — говорила Ганна, а подруга дивилася на неї з заздрістю.
— Тобі добре, а я ще скільки працюватиму — дітям допомагаю, кредити сплачую.
Після звільнення Ганни вони більше не бачилися.
— Маріє, сто літ, сто зим! Давненько не зустрічались, — зраділа Ганна.
— Та біжить час… Мені вже сімдесят, от іду з аптеки — тепер тут живу.
— Як це тут? — здивувалася Ганна. Вона знала, що Марія мешкала у власному будиночку. — Продала хатку?
— Живу у сестри у двокімнатній хрущовці, ще й матір із села забрали — їй уже дев’яносто два, доглядаємо. В хаті, звісно, було краще, але… — вона замовкла, — не можу звикнути до квартири. Душно, у цьому кам’яному мішку дихати важко, а я ж усе життя у дереві.
— І… чому ж не живеш у хаті? — вони сіли на лавку, нікуди не поспішаючи.
Ганна з Марією дружили, ходили в гості. Марія завжди була усміхненою, привітною жінкою. Її щира посмішка притягувала, як магніт. А якою ж господинею вона була! У домі завжди чисто, на столі повно смачних соленостей — огірки, помідори, зелень, ягоди зі свого городу. Вона завжди була гостинною, тоді ще в неї був чоловік. Але жили вони не дуже добре — він пив і влаштовував скандали, та й прожив недовго. Залишилася Марія з двома дітками сама, але не сумувала. Так, важко було одним вирощувати сина й доньку, зате стало спокійніше — а то жила, як на бочці з порохом. Чекала чоловіка з роботи й гадала, у якому він стані прийде.
Час минав. Діти виросли. Першим одружився син, з дружиною знімали квартиру. А коли настала пора народжувати, вони перебралися до Марії.
— Мам, будемо жити в тебе, ще й з дитиною допоможеш, — повідомив син.
— Ну, коли так вирішив, сину, — відповіла мати.
Їй було трохи прикро, що син не порадився, але вона не заперечувала. Донька теж жила з матір’ю, місця вистачало всім. Важче стало, коли народився онук. Дитина спершу була неспокійна, часто плакала вночі, тож ніхто не висипався. На роботу Марія їхала з головним болем, але що вдієш — дитина є дитина.
Вона допомагала з онуком, у вихідні гуляла з ним, щоб розвантажити невістку. Бувало, син із дружиною їхали у гості, а дитину залишали на всі вихідні на бабусю.
— А чому вони дитину з собою не беруть? — цікавилася Ганна, коли та розповідала про свої домашні справи.
— Та хочуть відпочити — у бар сходити, чи на рибалку, чи в баню до друзів… Одним словом, втомлюються.
— А ти не втомлюєшся? Ти ж теж працюєш, теж хочеться відпочити, — дивувалася подруга.
Минали роки. Одного разу донька оголосила:
— Мам, я виходжу заміж. Готуйся до весілля. Тобі доведеться його фінансувати.
Марія здивувалася, а донька сказала, що в нареченого немає родичів (хоч брехала — він був із сусіднього району, мати пиячила, батька не знав).
— Може, обійдемося без весілля? — запропонувала мати.
— Ще чого, мам?! У брата було весілля, ти вклалася, а мені що, не можна? Я теж хочу білу сукню! — образилася донька.
— Треба брати кредит, — сказала мати. — У мене таких грошей немає.
— Добре, я візьму, а ти допоможеш сплачувати. І ще нам доведеться жити в тебе — не потягнемо і кредит, і оренду.
Марія зрозуміла: треба тіснитися. Але що поробиш — діти є діти, вона мусить їм допомагати. Синові з дружиною, звісно, така перспектива не подобалася, але й із дому виходити не хотіли. З матір’ю зручно — допомога з дитиною.
Весілля відсвяткували у сусідньому кафе, людей було небагато, але все як треба — наречена у білій сукні, наречений у костюмі. Зять здавався порядним — спокійний, чемний.
Жити стали разом, у різних кімнатах — на щастя, дім був просторий. Марія трохи хвилювалася:
— Раптом не зживуться, почнуться сварки?
Та якось усе було тихо.
Одного разу син сказав:
— Мам, збираюся робити прибудову до дому з окремим входом для нашої сім’ї. Ти мусиш нам допомогти. Я візьму кредит, а ти допомага
