Ой, діти мої, підсідьте ближче, розповім вам історію, що в моїй пам’яті, як та стара мелодія, дзвенить. Сиджу я тут, у будинку для літніх, панчохи в’яжу, а думки несуться у минуле, до моїх молодих літ. Родичі мене сюди відправили, кажуть, спокій потрібен, а я лише спогади перебираю, наче намистини. А ця розповідь — про мене, Галину, і мою донечку Олесю, про те, як доля навчила нас, що справжнє щастя не в багатстві.
Було це давно, коли я ще наївною була, думала, що кохання — це назавжди. Зустріла я Миколу — високий, очі як у вовка, слова медові. Закохалася без пам’яті, вірила, що разом усе подолаємо. Побралися, і незабаром я завагітніла. Микола тоді сяяв: «Син буде, Галю! Продовжувач роду!» Вже й шампанське купив, і мріяв, як той син світом керуватиме. Я сміялася, гладила живіт, уявляла, як ми втрьох гулятимемо Києвом, щаслива родина.
Та народилася в мене дівчинка. Тихенька, ніжна, місячним промінням, з очима, як лісові озера. Назвала її Олесею — бо вона, як та весняна квітка, у моє життя увійшла. А Микола… не прийшов. Ні до пологового, ні на виписку. Мовчить, немов його й не було. Його мати, пані Марія, ще й ножа в серце встромила: «Дівчина? Віддайте в дитбудинок, нащо вона вам?» Я слухала, а сльози самі котилися. Як так можна? Це ж моя кров, моє серце!
Повернулася я з пологового сама. Олесю до грудей притиснула, сумку на плече — і в нікуди. Жити з Миколою більше не могла, а батьки мої далеко були, не доїхати. Оселилися ми у тітки Параски, у старій комуналці. Кімнатка маленька, стіни тонкі, але затишна. Тітка Параска, хоч і ворчала інколи, мала серце щире. То чаю нагріє, то кашку зварить, то Олесю погойдає, коли я на роботу йшла. «Не журся, Галю, — казала вона. — Господь бачить твої сльози, дасть вам долю». І я вірила, бо інакше не витримала б.
Жили ми злиденно, ой як злиденно. Вдень я в кіоску працювала, газети й цукерки продавала, а вночі прибирала офіси — підлоги, вікна, столи. Руки грубіли, спина боліла, ноги гули. Але коли Олеся сміялася, коли її маленькі ручки мене обіймали, все забувалося. Вона була моєю радістю, моїм світлом. Про Миколу не питала — мала ще, але відчувала, що мамі болючо про це говорити. Я ж намагалася не плакати при ній, хоч ночами подушка від сліз мокріла.
Минуло п’ять років. Олеся вже в садочок ходила, я їй косички плела, а сама все думала: як так вийшло, що чоловік, який клявся у вічній любові, нас покинув? Та життя не чекало — треба було годувати дитину, одягати, за комуналку платити. Тітка Параска помагала, як могла, і я їй за те вдячна до
