Моя доля пішла іншим шляхом
Соломія Яківна стояла біля вікна й дивилася на сусідську ділянку, де молода жінка розвішувала білизну. Чужа — у будинку, який мав бути її. У будинку, де вона виросла, де минула її молодість, де пішла з життя мати.
— Соломіє, ти чого там завмерла? — гукала молодша сестра Марта, заходячи в кухню з пакетами з магазину. — Чай зовсім холодний.
— Так, дивлюся, — зітхнула Соломія Яківна, відходячи від вікна. — Як вона там господарить.
— Годі себе мучити, — Марта почала викладати покупки на стіл. — Що зроблено, те зроблено.
— Тобі легко говорити. У тебе своя хатка є, а я ось сиджу у тебе на шиї.
— Не неси дурниць. Ти мені не в тягар, сама знаєш.
Соломія Яківна сіла за стіл і взяла остилу чашку. Чай був гіркий, без цукру — заощаджували. Після того як вона втратила дім, грошей стало катастрофічно не вистачати. Пенсія маленька, а жити треба було на двох.
— Марто, а ти пам’ятаєш, як мама казала про заповіт? — запитала вона, помішуючи ложечкою чай.
— Пам’ятаю, звісно. Казала, що дім нам навпіл дістанеться.
— Ось саме. Навпіл. А виходить, що все Вальчиній донці відійшло.
Марта важко опустилася на стілець. Тема заповіту болісно відгукнулася в обох сестер.
— Соломіє, ми ж це сто разів обговорювали. Мама останні роки погано тямила. Альцгеймер, кажуть лікарі.
— Та ж вона не сама заповіт писала! Нотаріус був, свідки. Я могли дозволити хворій жінці все чужій відписати?
— Дарина не чужа. Вона мамину племінницю виходила, коли та хворіла.
— Виходила! — фуркнула Соломія Яківна. — Пару місяців походила, ліки давала. А ми що, тридцять років мамою не опікувалися?
Марта мовчала. Обидві знали, що це несправедливо, але змінити вже нічого не могли. Суд вони програли, дім перейшов до Дарини — далекої родички, яка з’явилася в їхній родині лише останніми роками.
Дзвінок у двері перервав їхні роздуми.
— Я відчиню, — підвелася Марта.
У передпокої почулися голоси, а потім у кухню увійшла їхня племінниця Орися — донька покійного брата.
— Привіт, тітоньки, — поцілувала вона обох у щоку. — Як справи?
— Та от живемо помаленьку, — відповіла Соломія Яківна. — А ти як? Робота як?
— Нормально. У відпустку збираюся на море. Хотіла запитати, може, гроші потрібні? Трохи допоможу.
Марта з Соломією переглянулися. Орися завжди була гарною дівчиною, але зараз її пропозиція звучала особливо зворушливо.
— Дякуємо, Орисю, — сказала Марта. — Поки самі справляємось.
— Ну добре, якщо що — кажіть, не соромтеся. А взагалі я хотіла новину розповісти. Пам’ятаєте Дарину, яка бабусин дім отримала?
Соломія Яківна напружилася.
— Звісно пам’ятаємо. А що з нею?
— То вона дім продає! Оголошення вчора побачила в інтернеті. Чотири мільйони просить.
— Що?! — Соломія Яківна підскочила з місця. — Продає?!
— Ну так. Каже, що дім старий, ремонт дорогий, а їй квартира в місті потрібна.
— Не може бути, — прошепотіла Марта. — Мама ж казала, що дім у родині має лишитися.
— Яка тепер родина, — гірко всміхнулася Соломія Яківна. — Чужа тітка отримала спадщину й робить, що хоче.
Орися ніяково переступала з ноги на ногу.
— Тітонько, а може, ви до неї зайдете? Поговорите? Раптом погодиться продати вам дешевше?
— На що купувати? — розвела руками Соломія Яківна. — У мене пенсія три тисячі, у Марти — чотири. Где нам чотири мільйони взяти?
— Може, кредит який візьмете?
— У нашому віці кредит? Мені шістдесят вісім, Марті — шістдесят чотири. Хто нам грошей позичить?
Орися зітхнула.
— Шкода дуже. Дім-то гарний був, великий.
— Був, — луною відгукнулася Соломія Яківна.
Після того, як племінниця пішла, сестри довго сиділи мовчки. За вікном сідало сонце, забарвлюючи кухню в золотисті тони.
— Знаєш що, — раптом промовила Соломія Яківна, — а піду я до неї. До цієї Дарини.
— Навіщо? — здивувалася Марта.
— Поговорю. Може, совість у неї прокинеться.
— Соломіє, не треба. Тільки засмутишся.
— А що мені втрачати? Дім усе одно не мій.
Наступного ранку Соломія Яківна вдягла найкращу сукню й пішла до батьківського дому. Іти було недалеко, лише через два квартали, але кожен крок давався з трудом.
Дім виглядав запущеним. Паркан перекосився, хвіртка скрипіла, у саду буяли бур’яни. Соломія Яківна болісно зморщилася, згадавши, яким охайним був город за матері.
Вона постукала у двері. Відчинила Дарина — жінка літ сорока п’яти, повна, з невдоволеним виразом обличчя.
— А, це ви, — сказала вона, впізнавши Соломію Яківну. — Що треба?
— Добридень, Дарино Іванівно. Можна з вами поговорити?
— Про що?
—