Очікування
Марійка сиділа на лавочці у дворі свого будинку й поїдала улюблений з дитинства батончик «Корона». Дім у них великий, двоповерховий, батько будівельник, тому швидко збудував котедж. У Марійки була старша сестра Оля, їй сімнадцять, і дівчата завжди були дружні. Оля, як старша, наглядала за молодшою, допомагала й навіть заступалася, коли треба.
Марійка допоїла шоколадку й глибоко зітхнула. Юну дівчину спіткала невідома біда — вона закохалася. Здавалося б, що тут такого? Дівчинці ось-ось виповниться п’ятнадцять, а хіба не буває, що дівчата закохуються й у дванадцять?
«Та хоч би в однокласника, або в Андрія з паралельного класу, за яким усі дівчата сохнуть, навіть старшокласниці, бо він високий гарнюн. А мене, на лихо, занесло до тата друга — Тараса. Ой, що ж тепер робити?» — переживала Марійка й навіть заздрила подругам, які згадували про хлопців, а не про дорослих чоловіків.
Якраз того дня до них завітали гості: дядько Тарас із дружиною Галиною та донькою Софійкою, яка була на два роки молодшою за Марійку. Родини дружили ще з часів бабусь і дідусів, і тепер батько Марійки товаришував із Тарасом, а дружини підтримували теплі стосунки.
Марійка знала, що тітка Галя — добра й порядная жінка, що любить свого чоловіка, але їй це не подобалось. Вона й сама не розуміла, що з нею діється, поки Оля одного разу не схопила її за руку й не потягнула до садової альтанки.
«Марійко, ти що задумала?» — занепокоєно спитала сестра.
«Нічого, про що ти?» — зробила невинні очі молодша.
«А те, що ти в Тараса закохана?» — Оля вирячилася на неї, чекаючи відповіді.
«Ну й що? Тобі заздрісно?» — раптом вибухнула Марійка й заплакала.
Дядька Тараса вона любила вже три місяці, після його дня народження на дачі. Він був веселим і щасливим. Їй навіть сподобалося, як він танцював з її мамою. Але вона хотіла, щоб так він танцював із нею. Сміявся, жартував. Їй було ніяково від цих почуттів.
І ось розумна Оля раскусила її. Марійці було соромно, що сестра все зрозуміла. Спочатку Оля збентежилася, але потім раптом обняла її й ніжно промовила:
«Ех, ти, дурнушка. Нічого, це минеться».
Марійка одразу перестала ображатися, а Оля витирала їй сльози. Та ось, на біду, прибігла мама й занепокоєно спитала:
«Доню, що з тобою?»
«Та нічого, мамо, оси боїться, мало не вкусила», — викрутилася старша.
«Ой, ну то будь обережна, їх тепер багато», — відповіла мати й пішла.
Час минав, а почуття Марійки до Тараса не зникали. Вона добре вчилася, дружила з однокласниками, хлопці не давали їй проходу — вона була гарненькою дівчиною. Але нікому не відповідала взаємністю. Ходила на шкільні вечірки, танцювала, отримувала «валентинки». Потім, у старших класах, почала ходити на побачення. Але завжди знала: дядько Тарас — лицар її серця.
У одинадцятому класі вона остаточно дорослішала й подумала:
«Треба викинути з голови цю любов. Перше кохання завжди нещасливе». Але воно не йшло. «Ніби живу подвійним життям: в одному — моя родина, друзі, а в іншому — Тарас. Оля казала, що це пройде, а воно не проходить».
Настав час вибору професії. Вона вагалася, але згадала, що з дитинства мріяла бути лікарем. І вступила до медичного університету.
Одного дня їй подзвонила Софійка, донька Тараса, яку Марійка недолюблювала — адже та щодня бачила Тараса, як і його дружина.
«Привіт, Марійко, — почула вона голос Софійки. — Мама просила запросити вас із батьками на дачу в суботу. У неї день народження».
«Дякую, приїду», — автоматично відповіла вона.
Галина була чудовою господинею, готувала смачні страви. Тарас умів смачно пекти шашлик. Того дня після застілля Марійка вийшла на свіже повітря.
«Ось твоя улюблена», — раптом почула вона позаду й здригнулась.
Тарас тримав тарілку з малиновим чізкейком і чашку чаю.
«Ой, дякую… — почервоніла вона. — Звідки ви знаєте, що саме малиновий люблю?»
«Та якось помітив», — посміхнувся він.
Потім підійшла Софійка, розповіла, що це мама направила батька з десертом. Дівчата балакали, а Марійка думала про своє.
Через рік Галина тяжко захворіла.
«Доню, у неї поганий діагноз, — сумно сказала мати. — Тарас і Софійка в розпачі».
Марійка навіть подумала, чи не її провина, але відкинула ці думки. Вона вже працювала лікарем і розуміла, що їх чекає. Галина відмовилася від лікування.
«Вона не плаче, — розповідала Софійка. — Каже, навіщо продовжувати страждання?»
Згодом Галина померла. На похоронах Марійка бачила змарнілого Тараса й заплакану Софійку.
Минув тиждень, а Мар
