Ой, слухайте, друзі, та присідайте, бо розповім вам історію, від якої навіть кіт замовкне на печі. Як кажуть у нас: «Не купуй свинку в торбі — буде гризти».
Жила собі в селі Ганна Іванівна — жінка працьовита, як бджілка. І город у неї завжди як з картинки, і хата вимита до блиску, і вареники такі, що аж сусіди завидують. А син її, Олесь, хлопець добрий, руки золоті, та тільки серце завжди м’яке — кожну дівчину жалує, кожній вірить.
І от одного дня приводить він додому Марічку. Дівчина, на перший погляд, — як із журналу: вії наче павині пір’я, губи як малина, одяг — щоб усі очі вилазили. Але Ганна Іванівна відразу відчула — щось не так. Жіноче серце — воно, як вітер у полі, завжди попереду знає. І каже синові тихенько:
— Сину, мені вона не до вподоби. Мабуть, цій панночці лише гроші на думці.
І не помилилась. Бо перше, що зробила Марічка в хаті — кинула брудну ложку в мийку та сіла телефонами гратись. Ганна, звикла до ладу, промовила:
— Прибери за собою.
А та тільки плечем повела:
— Не хочу пальці псувати.
От тоді мати й задумалась: «Ой, лишенько…»
— Олесю, ти ж не з нею хочеш жити? — питає вона з тривогою.
А син тільки усміхнувся:
— Так, мамо. Я її кохаю!
Як то кажуть: «Кохання сліпе — обійме й козла». Пройшов рік — і весілля справляли. Ганна, хоч і важко було, віддала їм свою стару хату — хай живуть.
Але невдовзі вирішила завітати до молодих. Ой, що вона побачила! На столі гора немитого посуду, на підлозі одяг скрізь, а Марічка сидить, нігті красиво підфарбовує та цокотить:
— Я ж творча особистість, мені не до прибирання.
А в Олеся вже другий кредит на кармі. Дружина йому: «Купи мені нову машину, щоб усі заздрили!»
— А хто ж за неї платитиме? — питає Ганна.
— Це не ваша справа, — відрізає та. — Чоловік має мене задовольняти, а я маю виглядати дорого.
Тоді свекруха й подумала: «Все, більше ні копійки».
Минув ще час, і Олесь прийшов до матері:
— Мамо, візьми позику на мене.
А вона спокійно відповіла:
— Ні, сину. Хто посів — той і жни.
Повернувся додому, каже дружині: «Машини не буде». І ось почалося… Крики, сльози, дверима грюкання — аж сусіди думали, що грім ударив. Марічка вила, що без авто вона — ніхто, доки Олесь не вигнав її за поріг. Незабаром і розлучились.
Ось вам і наука, діти: «Не та хата багата, де скриня повна, а та, де лад у сім’ї». Бо яка з дружини господиня, якщо в неї руки тільки для фарбування нігтів? Любов — це не лише квіти та компліменти, а й праця, повага, турбота. І краще жити в старій хаті, та з добрим словом, ніж у розкоші — та з вічною бійкою.
