Наприкінці осені
Перед самим випуском зі школи Марічка нарешті визначилася з інститутом, хоч і вагалася, ким стати у житті, та раптом зрозуміла — обере медицину. Вчилася добре, а жила з батьками, як у Бога за пазухою. Усе в неї було: люблячі батьки, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.
Батько Марічки працював у міській раді й обіймав високу посаду, ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, дівчинку одягали, як ляльку. У світлому та забезпеченому майбутньому доньки він не сумнівався. Мати не працювала, вела господарство.
Та є в житті доля-злодійка, яка може все перевернути…
— Мамо, я побігла, — дожовуючи на ходу сніданок, промовила донька та вилетіла з квартири, спізнюючись до школи. Довелося бігти на всіх парах. — Навіщо я вчора сиділа в телефоні аж до третьої ночі, — думала Марічка, але встигла до дзвоника залетіти в клас, ледь переводячи дух.
— Хто за тобою гнався? — запитала подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.
— Ніхто, знову проспала, — у цю мить пролунав дзвінок на урок, дівчата невдоволено переглянулися.
Після третього уроку до Марічки підійшла класна й промовила, не дивлячись у вічі:
— Тобі потрібно йти додому… щось із твоїм татом…
— Що? Що сталося? — злякано запитала вона, схопила свої речі й побігла додому.
Біля під’їзду стояли сусіди, швидка допомога, під’їхала поліція. Марічка разом із двома поліцейськими увійшла в квартиру… Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись із боку в бік, чорна від горя. На дивані лежав батько.
— Серце, Марічко, серце не витримало у твого тата, — тихо шепнула їй на вухо сусідка.
Донька підійшла до мами, вони обнялися, обидві розридалися. Як пройшли похорон та поминки, Марічка наче в тумані пам’ятала. Приходили сусіди, підтримували. Мати закам’яніла, з донькою не розмовляла.
— Мамо, ну скажи хоть щось, — благала її донька, але та лише дивилася на неї довгим, нічим не виразним поглядом, наче в порожнечу. А одного ранку, коли Марічка вже сама випила чай із бутербродом, мати раптом вийшла на кухню й тихо промовила:
— Кличе він мене до себе, доню, наш тато… — озирнулася й упала.
Марічка підскочила до неї, тормошила:
— Мамо, матусю… — але тут же вибігла до сусідки.
Ніна Петрівна негайно викликала швидку. Мати лежала, не рухаючись, Марічка плакала, а сусідка, обіймаючи її, заспокоювала:
— Нічого, Марічко, зараз лікар приїде, сказали, що швидко…
Швидка справді приїхала швидко. Увійшли лікарі, один із них схилився над матір’ю:
— На жаль, нічим не можемо допомогти… — він глянув на Марічку й сусідку, розвів руками. — Нажаль, її вже немає.
Як Марічка опам’яталася, теж майже не пам’ятала. Ніна Петрівна все взяла у свої руки — родичів у дівчини не було. Мати була з дитбудинку, а батько теж єдиним у родині. Допомагали вчителі та однокласники. Поступово Марічка приходила до тями, а Ніна Петрівна взяла над нею опіку. Вранці годувала сніданком, зустрічала зі школи, вечеряла дівчина теж у сусідки.
Ось і іспити здані, випускний пройшов. Марічці нічого не залишалося, як змінити плани на життя. Про інститут вже й не думала — про вищу освіту довелося забути. Треба було думати про насущне — адже на щось жити треба. Гроші від батьків ще лишалися, але вони швидко закінчаться.
— Тіто Ніно, дякую тобі, похлопотала за мене, взяли мене в магазин, буду працювати продавчинею, — дякувала вона сусідці. — Тепер хоча б гроші зароблятиму.
— Правильно, Марічко, жити дорослим треба якось починати, а навчитися можна й пізніше. Зараз можливості є, головне — щоб голова на плечах була, а розум на місці…
Марічка працювала, не відмовлялася й від підробітків — мила підлогу, допомагала розвантажувати машину, якщо коробки були не дуже важкі. Дивлячись на цю гарну й тендітну дівчину, важко було повірити, що колись вона жила зовсім інакше.
Одного разу біля будинку її зустріли незнайомі чоловік і жінка.
— Марічка? — запитала жінка.
— Так, а ви хто? Я вас не знаю, — відповіла дівчина, втомлена після роботи.
— Нам би з тобою поговорити про твоє майбутнє. Може, запросиш до квартири?
— Але я вас не знаю, чому маю запрошувати?
— Я Анна, а це — Павло, — кивнула жінка на чоловіка.
— Не бійся, Марічко, ми нічого поганого не зробимо, просто треба поговорити, а тут на вулиці якось незручно…
Усі разом увійшли в квартиру, розмістилися в кімнаті.
— Марічко, ми пропонуємо тобі продати свою квартиру. Куди тобі таку велику? Одній чотири кімнати — забагато, та й платиш багато за неї.
— Так, квитанції приходять із пристойними сумами, — погодилася Марічка. — Але я не продаватиму квар
