**Кінець осені**
Ближче до закінчення школи Марічка нарешті визначилася з вступом до університету. Хоч і вагалася, ким стати у житті, раптом зрозуміла — хоче присвятити себе медицині. Вчилася добре, а жила з батьками, як у Бога за пазухою. У неї було все: люблячі рідні, гарний одяг, поїздки на море, подарунки.
Батько Марічки працював у міській раді й займав високу посаду, ні дружині, ні доньці ні в чому не відмовляв, одягав дівчинку, як ляльку. У світле майбутнє доньки він вірив. Мати не працювала, вела господарство.
Але доля — то така лиходійка, що може все перевернути…
— Мам, я побігла, — дожовуючи сніданок, кинула донька й вилетіла з квартири, спізнюючись до школи. Довелося бігти навтьоки. — Навіщо я вчора сиділа в телефоні аж до третьої ночі? — думала Марічка, але все ж встигла вчасно, задихана, вскочити до класу.
— За тобою хтось гнався? — запитала подруга, коли Марічка плюхнулася поруч.
— Ні, знову проспала, — у цю мить дзвінок на урок перервав їхню розмову.
Після третього уроку класна підійшла до Марічки й, не дивлячись у вічі, промовила:
— Тобі треба йти додому… щось із твоїм татом…
— Що? Що сталося? — перелякано скрикнула вона, схопила речі й побігла.
Біля під’їзду стояли сусіди, швидка допомога та поліція. Марічка разом із офіцерами зайшла в квартиру… Мати вже не плакала, сиділа, гойдаючись, чорна від горя. На дивані лежав батько.
— Серце, Марічко, серце у твого тата не витримало, — тихо прошепотіла сусідка.
Донька підійшла до матері, вони обійнялись і ринули в плач. Похорон і поминки пройшли як у тумані. Сусіди підтримували. Мати застигла, з донькою не розмовляла.
— Мамо, ну скажи хоть щось, — благала Марічка, але та лише дивилася на неї порожнім погля
