Якби не цей випадок із водою
“Ну добре, ось мій номер телефону, влаштовуйтесь, а я побігла, бо завтра вночі у мене літак, лечу у відпустку”, – на ходу говорила Оксана Петрівна, господарка квартири, яку щойно здала в оренду Софійці. “Якщо що – дзвоніть. До побачення.”
“Добре, до побачення”, – трохи збентежено відповіла Софійка, досі тримаючи в руках договір та довіреність на взаємодію з обслуговуючою організацією – так, на всяк випадок.
“Жвава та прониклива господарка цієї квартири, а в принципі, такі і мають бути”, – подумала Софійка.
Їй подобалася ця орендована квартира у новобудові, а вид з вікна – просто казка: ліс недалеко й річечка, яка навіть у морози не замерзала. Чому? Ніхто не знав. А сусіди жартували, що в ній тече “незамерзайка”.
Півтора тижні Софійка жила в квартирі, поверталася з роботи вже в темряві – на дворі зима. На третій день до неї завітала сусідка навпроти – Надія Іванівна, наймиліша і добра жінка похилого віку.
“Добрий вечір”, – спокійно промовила вона. “Надія Іванівна, сусідка навпроти”, – тихо додала. “Давайте знайомитися, раз ви тут оселилися. Сусідів треба знати в обличчя та дружити з ними”, – то вона пояснювала Софійці, то сама собі.
“Заходьте, Надіє Іванівно! Мене звати Софійка, дуже рада, що ви завітали. І справді – живу і нікого не знаю”, – привітно відповіла дівчина. “Давайте чаю? Хоча чогось смачного в мене немає, ось тільки шоколадка.”
“Дякую, Софійко, дякую. Але я запросити тебе на чай. У мене пиріг із яблуками, ще теплий з духовки, ходімо. І знаєш, вибач, але я з тобою на ‘ти’. По-перше, ти молода, по-друге, ми сусіди, а по-третє – я вчителька на пенсії, тому з учнями завжди на ‘ти'”, – вона посміхнулася теплою, доброю посмішкою.
“Мабуть, вона була чудовою вчителькою”, – блискавично промайнуло в голові у Софійки, а вголос вона відповіла:
“Ой, дякую, Надіє Іванівно! Отаке несподіване щастя – пиріг із яблуками!” – засміялася вона. “А пиріг із яблуками – це завжди добре.”
Засиділася Софійка у сусідки, але анітрохи не шкодувала – Надія Іванівна виявилася чарівною співрозмовницею. Розповідала історії зі школи, про своїх учнів, зізналася, що сумує на пенсії, але… таке життя, роки беруть своє.
Софійка не була заміжньою, їй двадцять вісім. Три місяці тому розійшлася з хлопцем – занадто він був нікчемним, навіть чашку за собою помити не міг. Не кажучи вже про щось серйозніше – починити шафу чи вкрутити лампочку. Вони й посварилися на побутовому ґрунті, проживши разом рік.
Повернувшись із гостей, Софійка відразу лягла спати. На роботі чекав звіт, тому завтра, мабуть, повернеться пізно. З цими думками вона й заснула. Так і сталося – увесь день вона не відривалася від монітора, лише на обід вибігла перекусити.
Нарешті вдома, вона з полегшенням зітхнула.
“Уфф, слава Богу, звіт закінчила”, – подумала вона. “За кілька днів новорічні свята – от тоді й відпочину, з’їжджу на гірськолижний курорт. Тільки треба буде переконати Оленку – подруга в такому разі лінива, не любить кататися на лижах.”
Повечерявши, Софійка сіла на диван, уткнувшись у телефон. Не знаючи, скільки часу минуло, вона раптом відчула спрагу й пішла на кухню. Поставивши чашку на стіл, вона здригнулася від незвичного шуму – обернувшись, побачила, як із крана з шаленним напором б’є вода, розбризкуючись по всій раковині.
“Ой, зараз буде потоп! Що ж робити?” – вона ніколи раніше не опинялася в такій екстремальній ситуації.
Проте зібравшись, згадала, що господарка показувала, де перекрити воду. Забігла у ванну, знайшла вентиль із холодною водою, але він не піддавався – мабуть, давно ним не користувалися. А вода ллється! Кинула на підлогу ганчірку, але це, звісно, не допомогло. Найбільше хвилювалася за сусідів знизу.
“Хто там живе? Я ж їх затоплю!”
Ще раз з усієї сили натиснула на кран – той піддався, але не до кінця. Вода текла вже не так шалено, але все ж витікала тонкою струмком. Зібравшись з думками, швидко знайшла в договорі номер Оксани Петрівни й подзвонила, але та не відповідала – згадала, що вона в відпустці.
Сіла на диван і подзвонила диспетчеру в управління – не беруть. Подзвонила мамі, та занепокоїлася:
“Зараз ми з Олегом приїдемо!”
“Мамо, ну куди? Я ж за сто кілометрів від вас! І що ви зробите? Навіть не думай, я в управління дзвоню, просто поки не відповідають.”
Якось зібрала воду з підлоги, але вона все одно підтікала. Вийшла з квартири й подзвонила у двері до Надії Іванівни. Та відчинила в нічній сорочці, але, швидко зорієнтувавшись, подз
