Колись давно, у ранкові години, Марія провожала свого єдиного сина Ярослава до університету.
— Сину, з Богом, щасти тобі на іспитах, — тривожно промовила вона, подаючи йому бутерброд із салом.
Ярослав мав їхати до сусіднього міста — до Львова, де його чекали вступні випробування. Вона підбадьорила його, нагодувала сніданком і відправила в дорогу.
— Дякую, мамо, не хвилюйся. Бюджетне місце навряд чи дістану… — двері зачинилися, а чоловік, Тарас, вже поїхав на роботу.
Марія з Тарасом прожили двадцять два роки. За ці роки вони виростили сина — доброго, розумного хлопця. Вони вірили, що життя приготувало для нього лише найкраще. Ярослав ріс у достатку, подорожував з батьками, завжди був оточений турботою. Він не створював проблем — тихий, відповідальний.
Ще маленьким сином його залишали на бабусю, коли Марія з чоловіком заробляли гроші. Вони торгували на ринку, а згодом бізнес налагодився, з’явилися вільні кошти.
— Марічко, годі тобі бігати по базарах, — сказав якось Тарас. — Сиди вдома, займайся господарством.
— Але я хочу, щоб нам усього вистачало, — заперечила вона. — Та й сидіти вдому — нудно.
— Ти ж знаєш мої погляди: дружина має бути хранителькою вогнища, а чоловік — годувальником, — наполіг він.
Марію з дитинства вчили слухатися чоловіка. Що вона могла відповісти? Життя було спокійним, бізнес приносив прибуток, і вона поступово звикла до ролі господині.
Якось Тарас запропонував купити хату під Києвом.
— У нас є авто, тож їздити не проблема. Літом там добре — свіже повітря, тиша.
— Ось це справжня мрія! — зраділа Марія.
Вони часто виїжджали туди на вихідні, іноді надовго.
А того ранку, коли Ярослав поїхав на іспити, Марія вирішила спекти пиріг, щоб відволіктися. Вона дістала борошно, коли раптом у двері хтось увійшов.
— Ярослав? Чи то Тарас забув щось?
Але це був саме Тарас.
— Що трапилося? Чому не на роботі? — здивувалася вона.
— Ти ж казала, що до матері їдеш. Вона ж хвора, — відповів він, не дивлячись у вічі.
— Після обіду збиралася. Ярослава провела, ось пиріг готую…
Тарас замовк, потім рішуче промовив:
— Добре, що так вийшло. Я йду від тебе. Кохання до іншої. За речами прийшов.
Світ Марії розсипався. Вона лепетала щось непевне, але він уже складав речі у валізу.
— А Ярослав? Він же на іспитах… Почекай хоча б трохи…
— Що Ярослав? На бюджет він не потрапить, а платне навчання я не оплачу. Нехай працює чи в армію йде.
— Та ж це твій син!
— Не істери, Маріє. Все вирішено.
Він вийшов, зачинивши двері.
Тиша. В голові — один лише жахливий момент: як сказати синові? Вона вирішила брехати — нехай спокійно здасть іспити.
Пізніше вона дізналася: Тарас ще два місяці тому переписав майно на свою матір.
— Я йому вірила, а він підступно готувався…
Ярослав повернувся додому після іспитів. Вступив на платне — як і очікувалося. Відразу відчув щось не так.
— Сину, батько нас покинув… Грошей на навчання не дасть.
Ярослав подзвонив батькові. Той підтвердив. Хлопець довго мовчав, потім сказав:
— Мамо, не хвилюйся. Переведуся на заочне, влаштуюсь на роботу.
Марію вразила його рішучість.
Наступного дня він поїхав оформляти документи, а незабаром влаштувався кур’єром. Марія почала шукати роботу. Довелося піти продавчинею до квіткового магазину.
Після розлучення Тарас виплатив їй частину грошей. Вона змінила замки, щоб він більше не приходив.
Минув рік. Господиня квіткового магазину захворіла і запропонувала Марії викупити справу.
— Усе налагоджено, ти вже знаєш усіх клієнтів.
Ярослав підтримав. Вони купили магазин.
Марія відчула: вона знову живе.
Минуло три роки. Одного весняного дня до магазину зайшов чоловік.
— У доньки свято, допоможіть вибрати букет.
Він здавався добрим, чемним. Його карі очі світилися теплом.
Ввечері, коли Марія закривала магазин, він раптом з’явився з трояндами.
— Пробачте, але дуже хотів вам подарувати.
Вона сміялася, прийняла квіти.
— Мене звуть Григорій. Лікар.
Вони пішли поруч, немов давні знайомі.
Страх перед чоловіками розтанув. Вона знову відчула себе впевненою.
Через чотири місяці вони одружилися. Марія переїхала до його хати під Києвом — там було озеро, ліс.
Ярослав одружився, чекають дитину.
А Марія щодня дякує Богові за нове щастя.
Колись вона йшла болотом, але тепер — на твердій землі.
