Вона була прикута до дерева й гарчала від болю, але дідусь ризикнув підійти
Того року зима, наче з глузду зїхала, ніби вирішила викреслити з карти маленьке містечко Славута на Хмельниччині. Морози стали такі, що горобці падали з неба, не долетівши до сусіднього паркана. У таку завірюху навіть найжорсткіший газда не вижене собаку за двері, але саме в розпал заметілі старий мисливець Микита, прозваний довкіллям Беркутом, потягнувся у ліс. Його ганяло вперед якесь липке, погане відчуття.
Біля урочища Чорна Смерека того самого, про яке сільські баби пошепки балакають він побачив таке, що аж у голові свиснуло. Величезна біла полярна вовчиця була прикута сталевим тросом до дерева і з останніх сил гріла шістьох замерзаючих вовченят. Це була не випадковість і навіть не полювання, а холоднокровна розправа місцевого шкуродера, якого усі кликали Мясником.
Микита розумів: якщо підійде до пораненої хижачки може поплатитися життям. Але лишити її і дитинчат помирати він не зміг; щось людське у грудях не дало. Витягнув ножа не щоб різати, а щоб рятувати. Попереду чекала сутичка не лише з морозами, а й із людською жорстокістю, яка, буває, страшніша від будь-якого вовка.
Білу пляму біля почорнілого стовбура Микита спершу прийняв за снігову заметіль. Але підійшов ближче й побачив ту саму героя-легенду, полярну вовчицю, яка втрапила в пастку, вигадану для повільної та мученицької смерті. Трос так врізався у шию, що аж хутро посиніло, а попід лапами вовченята маленькі, напівзамерзлі грудочки життя.
Вовчиця зустріла людину оскалом. У її крижаних блакитних очах не було жалю була лише люта материнська лють та відчай. Микита зняв кожушані рукавиці, показав порожні руки. «Тихо, красуне. Я не той покидьок. Я тут різати трос, а не тебе», стиха промовив він, ступаючи по кривавому снігу.
І тут трапилося таке, що не розповісти себе не поважати. Над головами з тріском обвалилася гілка, і Микита не тікав, а накрив собою вовченят. Вовчиця, звільнена від болючого натягу троса, не кинулася йому в горло, а легенько лизнула у скроню. Мовчазна угода справжній союз.
Старий змайстрував простенькі сани, і, бурчачи на погану спину, потяг не тільки вовчицю, а й увесь її виводок до своєї хати. В той момент Микита зрозумів: віднині він не самотній.
Дихання життя
У хаті Микити почалася справжня круговерть. Примчала ветеринарка Галина сувора, спокійна жінка з руками, що можуть полагодити навіть трактор, не те що вовчицю. Вона зашила рани Білянці так Микита назвав свою хижу вихованку. Але затишшя було коротким: найменший вовченя, Тихон, раптом перестав дихати. Вогкий мороз зупинив його маленьке серце.
«Пізно», сказала Галина просто і сумно. Але Микита заперечив: «Ще ні!» і великими, шорсткими руками почав масаж сердечка, вдуваючи повітря просто в пащу. Час тягнувся, як на вечорницях без вареників. Раптом Тихон заворушився і хрипко вдихнув. Старий вихопив його у смерті з-під самого носа, і відтоді малий визнавав лише Микитину шапку за найкраще ліжко.
Здавалося, найгірше позаду. Вовченята підростали, бешкетували та нищили ремонт, а Біляна дивилась на Микиту так, ніби він був її рідним братом по снігах. Проте небезпека не зникла. Грицько на прізвисько Мясник швидко второпав, що здобич ускочила, й повернувся. Спочатку над хатою загуділо щось то був дрон, а вночі у вікна пішов якийсь дивний газ.
Шкура за сина
Микита розплющив очі з важкою головою, і страх кинув його в піт сильніше, ніж мороз. Тихона поряд не було. На столі лежала записка, прибита ножем: «Хочеш побачити малого живим веди вовчицю. Стара шахта, опівночі». Мясник бив по живому саме по людяності старого.
«Хочуть обмін», буркнув Микита до Галини, вже без звичного добродушного виразу обличчя. Перед нею стояв колишній прикордонник, якому знову довелося йти на бій. Він витяг з-під ліжка старий білий маскувальний халат, нашмарав лице сажою й прихопив старий радянський арбалет тихо, але надійно.
Біляна, шкутильгаючи, встала поруч. Вона зрозуміла все з першого погляду. Вони йшли не торгуватись, а рятувати і карати. Галина хоч і забороняли невидимо попрямувала слідом із медичною валізкою.
Ніч розплати
Стара шахта зустріла їх світлом ліхтарів і охороною. Микита із Білянкою підійшли зі сторони вітру. Бандити чекали безпомічного дідугана, але отримали тінь лісу.
Арбалет тихо клацнув. Стріла із снодійним заїхала охоронцеві у шию, і шлях очистився. Микита увірвався до ангара, де Мясник тримав клітку з Тихоном. Той підняв карабін, але стріляти не встиг.
З темного кутка рвонулася біла куля. Біляна збила Грицька з ніг і притисла до підлоги, не розірвала хоч могла, а просто тримала за горло і дивилась так, що він, здається, за мить посивів. У цей момент підвернулася Галина, викликала поліцію, а Микита, зламавши замок, підхопив тремтячого Тихона.
Епілог
Історія розлетілася по всьому району. Грицько з компанією отримали строки, котрі вже не виміряєш кілограмами сала. Біляну та вовчат, завдяки Галинціних звязках, не забрали записали як «псочоків» і дозволили жити разом із Микитою на його кордоні, подалі від людських очей.
Старий мисливець більше не відчував порожнечі в душі. Щовечора в Микити під ногами дрімає величезна біла вовчиця, а Тихон муркоче на колінах. Доказано: родина це не лише кров. Часом це ті, за котрих ти готовий прогулятися крізь крижані пекла, аби разом зустріти світанок.
