**Щоденник Наталки**
Мені було п’ятнадцять, коли батьки раптом оголосили, що в нас буде ще одна дитина. Я тупотіла ногами, кричала:
— Мамо, навіщо вам ще одна дитина? Ви з татом в старості вирішили народити? Мені мало?
Я шаленіла, бо знала — тепер у мене з’явиться конкурент. До цього батьки виконували кожну мою примху, а тепер раптом почали говорити про колиску, ванночку, дитячі речі. Які речі, коли мені потрібні нові черевики!
Я не була вродливою — велика, з грубуватим обличчям, але вірила, що гарний одяг зробить мене привабливою. Трясла з батьків гроші на сукні, а вони завжди поступалися. А тепер ця сестра з’явиться і зруйнує мені життя.
Народилася Оленка. Маленька, як лялька — блакитні очі, світлі кучері. Вона вже тіпалася до мене, а я відмахуюся:
— Забери її, вона мені заважає.
Роки йшли. Оленка виросла красунею. А я залишилася звичайною сільською дівчиною — ні навчання, ні чоловіка. Працювала листоношею, розносила пошту.
А Оленка закохалася у вісімнадцять. Хлопець, що приїхав на практику, обіцяв кохання, а потім зник, залишивши її вагітною.
— Народжуй, — казала мати. — Ми з батьком допоможемо.
Оленка народила сина Василька. А я не втрачала нагоди вколихнути її:
— Ти завжди була дурнуватою. На мене дивись — я не вірю в кохання, тому й не потрапила, як ти. Тепер мучайся сама з ним… — я образила її сина.
Мені нікого не було шкода. Я кожен день нагадувала Оленці, що вона народила дитину без чоловіка. Навіть казала:
— Краще б залишила його в пологовому.
Вона плакала, але мовчала.
Потім я вирішила втекти з села. Набридли мені всі — батьки, сестра, цей дитячий плач. Поїхала до міста, влаштувалася на будівництво. Важко? Та що там — ведра з розчином носила, штукатурила, шабашницювала. Гроші стали головним.
Коли мене питали про родину, я казала:
— Вони мене образили. Нехай тепер шкодують.
— Наталко, у тебе не душа, а сухар, — казали знайомі.
Я сміялася. Хай собі думають, що хочуть.
Чоловіка я ще не знайшла. Потраплялися якісь, але я одразу брала бика за роги:
— Я тобі любов, а ти мені що даси?
Відверталися, йшли.
Одного разу Оленка з Васильком переїхали до мене — я вибила квартиру. В очах людей я була доброю сестрою, яка прихистила родичку. А вдома — командувала, ображала.
Але доля посміхнулася Оленці. У поліклініці вона зустріла лікаря — Олега. Він закохався, запросив у свій дім. Вони одружилися, всиновили Василька.
А я лишилася сама. Грошей не вистачало. Я прийшла до них, вимагаючи плату за «доброту». Олег вигнав мене, але гроші приніс.
Минуло десять років. Батьки померли, поділивши хату. А мене вразив інсульт.
Оленка з чоловіком забрали мене до себе. Вони годували, мили, купували ліки. Я дивилася у дзеркало на перекривлений рот і плакала.
— Вони могли б кинути мене… А я б так і зробила.
Тепер я живу в них. Ходжу з палицею, говорю нечітко. На Великдень їздили на могили.
Мені соромно.
Може, моя душа нарешті розм’якла.