Перед смертю свекруха відкрила невістці жахливу таємницю, яка змінила все…
— Оленочко… Мені треба з тобою відверто поговорити. Відчуваю — мій час добігає кінця. Ти мусиш дізнатися правду. Навіть якщо після цього зненавидиш мене, — прошепотіла Наталія Степанівна, міцно стискаючи руку Олени.
Олена завмерла. «Оленочко»? З того часу, як вона вийшла заміж за її сина, свекруха кликала її хіба що «безплідною невдахою», «марною жінкою» або «розлучницею». Ніколи — ласкаво. А тепер — ніжне ім’я, тремтячий голос, сльози. Невже смерть справді змушує людей каятися? Може, перед кінцем Наталія Степанівна нарешті прозріла?
Олена працювала медсестрою в цій лікарні, куди свекруху привезли з важким інфарктом. Лікарі пошепки казали, що шансів майже немає. З колишнім чоловіком, Василем, вона не бачилася роками. Він, схоже, навіть не навідував матір, або ж їхні візити просто не перетнулися. Олені було байдуже. Після того, як він кинув її, зламавши серце та життя, вона не хотіла чути навіть його ім’я.
Все почалося з вагітності. Олена мріяла про дитину, але чоловік був байдужий. Бурчав, що грошей немає, що сім’я — це тягар, що все ляже на нього. Вона обіцяла працювати вдома, не бути обузою, але він лише махав рукою. А його мати… Наталія Степанівна дивилася на неї зверхньо, натякала, що Олена «спеціально завагітніла, щоб прив’язати сина».
Коли настав час пологів, лікарі раптово вирішили робити кесарів розтин — хоча жодних показів не було. Олена дзвонила свекрусі, адже та була завідувачкою пологового. Може, втрутилася б? Але Наталія Степанівна не взяла трубку. Після операції Олені сказали: «Дитина померла в утробі». Ніби ніж у серце. Її донька — та, що вже мала ім’я Софійка, — зникла. Того дня Олена перестала вірити у щось добре.
Шлюб розпався. Василь звинувачував її у «хворобливості» та «нездатності народити». Його мати підтримувала його, ще глибше ранячи Олену. Зрештою — розлучення, де винуватили лише її. Вона залишилася сама, з розбитим серцем і порожнечею всередині.
А тепер Наталія Степанівна лежала в тій самій лікарні, потребуючи догляду. Ні сина, ні його нової дружини поруч не було. Схоже, навіть рідні відвернулися від неї в старості.
— Не кажіть так, Наталіє Степанівно! Ви одужаєте! — намагалася заперечити Олена, але та лише слабко махнула рукою.
— Ні… Все скінчено. Ти ж і сама це розумієш. Але ти — добра. Я помилилася, не підтримавши тебе. Стала на бік сина… Ти мусиш знати, Оленочко… Кесарів розтин тобі зробили не просто так.
Серце Олени завмерло. Вона завжди відчувала, що щось було не так. Але почути це зараз…
— Твоя дитина… вона жива. Її підмінили. Твою доньку… мою онуку… віддали на усиновлення багатій родині.
Світ завертівся. У вухах дзвеніло, ноги підкошувалися. Олена вхопилася за ліжко, щоб не впасти. Перед нею вже не лежала слабка жінка — перед нею була та, що вкрала у неї найдорожче.
— Навіщо?.. — видихнула вона, голос тремтів, мов натягнута струна.
— Василь не хотів дітей. Ти ж знала… Він тільки будував кар’єру. Боявся, що дитина завадить. Що ти вимагатимеш аліменти, якщо він піде. Що тягнутимеш його вниз. Він умовив мене… Я мусила все влаштувати. Зробити так, щоб ти повірила, що дитина померла. Я погодилася… заради його майбутнього. Хотіла, щоб він став успішним. А тепер… перед смертю… бачу, яке зло вчинила. Чи пробачиш ти мене?
— Як ви могли?! — вирвалося в Олени. Сльози котилися, але вона їх не відчувала. — Де вона? Де моя донька? — кожне слово давалося з болем.
— У тумбочці… там блокнот… На першій сторінці — адреса… — прошепотіла свекруха. — Але, Олено… він тепер дуже впливовий. Він не віддасть тобі дівчинку. Захищатиме свою сім’ю будь-якою ціною…
— Побачимо, — прошипіла Олена.
Руки тремтіли, коли вона відкрила тумбочку і вихопила записник. Вирвавши аркуш, різко вийшла з палати.
— Оленко… прости мене… — долинув слабкий голос.
— Бог судитиме, — кинула вона, не озираючись.
Вона більше не могла дивитися на цю жінку. На ту, що знищила її мрію, материнство, щастя. Тепер у голові була лише одна думка — побачити доньку.
П’ять з половиною років! Вона вже така велика… Жива… Сльози знову навернулися, але Олена швидко їх стерла і пішла до адміністрації. Сказала про термінову справу, навіть не пам’ятаючи, що саме. Дорога до вказаної адреси проминула, як у тумані. І ось вона стоїть перед воротами розкішного маєтку, розуміючи, що просто так забрати дитину не вийде. Повільно усвідомлювала: для дівчинки це буде
