Ось адаптована історія українською мовою з усіма культурними відповідниками:
Світлані було п’ятнадцять, коли батьки оголосили, що в сім’ї буде ще одна дитина. Вона тупотіла ногами, кричала:
«Мамо, навіщо вам ще одна дитина? Ви з татом вирішили під старості народити? Мене вам мало?» — злилася донька, розуміючи, що тепер у неї з’явиться конкурент, і уваги з грошима доведеться ділитися.
До цього батьки виконували кожну її примху, а тепер раптом заговорили про колиску, візочок, ванночку. Які візочки, коли Світлані треба нові черевики! Вона ж хоче гарно виглядати. Від природи дівчина була не найвродливішою — кремезна, з грубуватою посмішкою, але вірила, що модний одяг виправить справу. Трясла з батьків гроші на сукні, а вони завжди йшли назустріч. А тепер з’явиться сестра й зіпсує їй життя.
Народилася маленька Марійка. Світлана не особливо тішилася, дивлячись на сестру. Та виросла справжньою лялечкою — блакитні оченята, золотисті кучері. Марійка вже топотіла ніжками, тягнулася до сестри, але та відмахнулася:
«Забери свою Марійку, мамо, заважає вона мені».
Час минав. Марійка виросла красунею, а Світлана залишилася звичайною сільською дівчиною — без нареченого, без освіти. Працювала на пошті, розносила листи.
А от Марійка у вісімнадцять закохалася. Зустріла хлопця — Тараса, який приїхав у село на практику. Кохання закінчилося вагітністю, а Тарас зник.
«Народжуй, — сказала мати. — Що вже тепер робити? Виростимо. Ми з татом допоможемо».
Марійка народила сина Дениска. Але від сестри наслухалася:
«Ти, Марійко, завжди була мрійницею. Захотіла кохання — так його ж нема! Ось глянь на мене: я не вірю у кохання, тому й не потрапила в халепу, як ти. А у тебе в голові тільки бульбашки, ти й на життя крізь них дивишся. Тепер мучайся сама зі своїм…» — вона брудно обізвала сина Марійки. — «Нема кому тобі розум вставити, батьки трясуться над тобою й Дениском».
Світлані нікого не було шкода. Щодня вона докоряла сестрі, що та народила дитину без чоловіка. Але робила це так, щоб батьки не чули. Навіть казала:
«Нащо тобі цей Дениско? Краще б у пологовому залишила, якщо вже розуму не вистачило вчасно позбутися».
Марійка плакала від цих слів. Хотілося втекти з сином, але куди? Ні грошей, ні чоловіка. Та раптом Світлана оголосила, що їде до міста:
«Набридли ви мені тут! Піду від вас, житиму сама».
Їй набридло сидіти під батьківським дахом. Хоча спеціальності в неї не було, але з’їдала зависть — уся увага Марійці й Денискові, а їй вже за тридцять, а вона сама. Вирішила: поїду до обласного центру, знайду роботу.
Побачила оголошення — будівельникам дають квартири. Пішла на будівництво. Міцні руки мала — носили відро з розчином легко. Навчилася штукатурити. Стала жадібною до грошей, ходила на підробітки. Про батьків забула — тепер у неї своє життя. А коли запитували про рідних, відповідала:
«Образили вони мене, тому я втекла. Нехай тепер шкодують! Я сама заробляю, добре живу. Думають, я їм на старість допомагатиму? Ось і ні!»
«Світлано, у тебе не душа, а сухар чорствий», — казали знайомі. — «Як можна так про батьків?»
Хоч вони й не знали, що там у її сім’ї, але бачили — цю дівчину важко образити. Вона сама кого завгодно зігне у три погибелі.
Сім’ю Світлана поки не збиралася створювати. Чоловіка з грошима не траплялося, але вона мріяла:
«Знайшла б собі чоловіка не скупого, щоб гроші водилися».
З її зовнішністю гарного чоловіка не спіймаєш, але вона сподівалася. Кілька разів зустрічалася з чоловіками, але одразу ж брала бика за роги:
«Я тобі свою любов, а ти мені що даси?»
Звісно, після такого біля неї не затримувалися.
А Юрко, з яким вона бачилася пару разів, сказав відверто:
«Ти, Світлано, навіть не розумієш, що таке любов. Ось як дізнаєшся — тоді й питатимеш, а поки що пробач — балувати тебе нема за що».
«Ого, який знайшовся експерт!» — злісно відрубала вона.
Але через деякий час зустріла Івана й вирішила діяти інакше. Почала жалітися:
«Живу сама, допомогти ніхто. Батьки все для молодшої сестри з її дитиною. А я для них ніби й не донька вже».
Іван зацікавився:
«А що з батьківським домом? Дивись, перепишуть його на сестру — а ти й залишишся ні з чим».
Задумалася Світлана й вирішила відвідати рідних.
«Все ж таки хоч і ділити особливо нічого, але хатина — це хатина», — жадібність уже її гризла.
У вихідні вона приїхала до села. Увійшла, ніби й не було тих років, коли вона рідних ігнорувала.
«Привіт. Ну як ви тут?»
«Живемо, — відпові
