**Щоденниковий запис**
Судженого, як кажуть, і кінь не обмине.
Найкращі подруги Олеся та Мар’яна дружили змалку, мешкали в одному селі, і всі вважали, що їхня дружба – «не розлити водою». Обидві гарні, хоч Олеся була ніжною та спокійною, а Мар’яна – наче полум’я, жвава й задириста.
У старших класах усі знали, що за Олесею зітхає Тарас, але вона не сприймала його почуття всерйоз. Хоча це пестило її самолюбство – хлопець ходив за нею, як тінь, дарував квіти, хоч і польові, щодня запрошував на прогулянки і навіть зізнавався у коханні. Та Олеся лише посміхалася у відповідь цьому симпатичному, але скромному Тарасові. І, можливо, у них би щось і вийшло, якби не втрутився самозакоханий Богдан, якому кортіло завоювати всіх гарних дівчат відразу.
Брюнет із карими очима, Богдан важливо крокував школою, турбуючи дівчат. Обидві подруги теж закохалися в нього, спочатку навіть жартували:
— Уяви, Олесю, якійсь щасливиці дістанеться цей красенік Богданко, — сміялася Мар’яна.
А Богдан відчував, що подобається обом, почувався Казановою і гуляв почергово з кожною. Тиждень з однією, тиждень з іншою – і дівчата вже почали злитися одна на одну через хлопця. А їхня суперниця ще більше розпалювала його. Йому подобалося дражнити їх, але й кохати він не забував.
Одного разу подруги посварилися через Богдана навпіл, і тепер чекали, кого ж він обере. Якось Олеся при зустрічі з ним сказала:
— Богдане, я чекаю від тебе дитину. Що робитимемо?
— Правда?! — здивувався він, чухаючи потилицю. — Та що там робити… одружимось, дитина має знати батька. Сподіваюся, ти не проти? Куди вже тепер діватися…
Доля зробила вибір за них, і Богдан заспокоївся. За тиждень у них був випускний. Подруги несподівано помирилися, поговорили, і здавалося, все стало на свої місця. Олеся думала, що розмова була щирою, вони побажали одна одній щастя. Але помилялася – Мар’яна йшла, приховуючи в душі образи й лють.
Було весілля Богдана й Олесі. У селі гуляли голосно, весело, а потім почалося сімейне життя. Жили добре, спокійно, народився син Івасик. Оселилися в хаті, що дісталася Олесі від бабусі. Богдан постарався – відремонтував, розширив, бо вмів працювати з деревом. Хоча працював комбайнером і розбирався в техніці.
Настали важкі часи – криза, Олесю скоротили з бухгалтерії. Радгосп закривався, комбайнерів звільняли, але Богдана поки що лишили, відправивши у довгу відпустку.
— Богдане, що робитимемо? Івасик наш уже обносився, а він ось-ось у перший клас. Черевики на ньому просто розлізлися, а скоро і зима – треба новий одяг купувати, — сумно говорила Олеся.
Богдан згоджувався – їхній малий швидко винашував речі. А криза вдарила по радгоспу. Головна бухгалтерка Ганна жаліла Олесю – та була дуже спритною в роботі, все хапала на льоту. Зустрівши її в магазині, сказала:
— Олесю, дочка казала, що в райцентрі в Податковій шукають секретарку. Роботи багато, але ти ж не боїшся. Донька моя б і сама пішла, та вагітна вже, через три місяці пологи.
— Ой, дякую, Ганно Іванівно! Завтра ж і поїду, — зраділа Олеся.
Вранці вона вирушила до райцентру й, переступивши поріг Податкової, сіла на лавку, чекаючи, коли її запросять. Зарплата була невелика, але Олесю це не лякало – коли немає нічого, роботи вона не боїться. Нарешті її покликали.
— Доброго дня, — несміливо сказала вона.
— Доброго здоров’я, проходьте, сідайте, — чітко відповіла жінка в окулярах, і голос їй здався знайомим.
На ній був строгий костюм, яскрава помада й окуляри. Вона подивилася в монітор, потім підвела голову – і Олеся аж здригнулася.
— Мар’яно?! — скрикнула вона. — Оце так зустріч!
— Олесю… — здивувалася й Мар’яна. — Оце так… скільки років минуло, а ти не змінилася. Виходить, це ти хочеш працювати у нас? — запитала вона вже з легким зверхнім відтінком.
— Так, я, — радісно відповіла Олеся.
— А як ти з села щодня їздитимеш? — голос Мар’яни був спокійним, але занадто холодним.
— На автобусі, вони ж часто ходять. А ти як, Мар’яно? Після школи ж у місто вчитися поїхала?
— Так. Вивчилася на економіста, потім повернулася сюди, влаштувалася. Вже підвищили, як бачиш, — спокійно сказала Мар’яна.
— Молодець, — щиро похвалила Олеся. — Дивись, як добре вийшло – вчилися разом, тепер, може, і працюватимемо разом.
Мар’яна відкинулася на спинку крісла, аристократичним жестом поправила волосся.
— Боюся, нічого не вийде, Олесю, — ввічливо сказала вона. — Нам потрібна людина з райцентру. Роботи багато, інколи треба залишатися після роб
