Давним-давно, у великому будинку родини Ковальчуків служила жінка на ім’я Оксана. Вона була вірною господинею й завжди тримала домівку в чистоті. Одного разу, коли пани виїхали до Львова, Оксана, закінчивши роботу, сіла біля вікна відпочити. Раптом помітила хлопчика, що йшов повз паркану. Він був худий, у потертій свитині, з блідим обличчям.
«Мабуть, зовсім голодний», — подумала Оксана, і серце її стиснулося. Поглянувши на годинник, вона зрозуміла, що пани ще довго не повернуться, і вийшла до хлопця.
— Здоров, як тебе звуть? — ласкаво запитала вона.
— Олесь, — відповів хлопець, озираючись недовірливо.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Оксана. — Частуватиму тебе медовиком.
Він, не вагаючись, пішов за нею. На кухні вона відрізала великий шматок солодкого пирога й поставила перед ним.
— Який смачний! — скрикнув Олесь. — Такі саме пекла моя мама…
— А де ж вона зараз? — обережно запитала Оксана.
Хлопець знизив голос:
— Шукаю її вже давно… Вона зникла.
— Їж, їж, — приголубила його Оксана. — Знайдеш її, певно.
У той момент двері відчинилися — верталися господарі. Оксана здригнулася, почувши їхні кроки.
— А це хто в нас такий? — здивовано промовив Ярослав, зазирнувши на кухню.
— Хлопчина шукає матір, був голодний, то я нагодувала, — пояснила Оксана.
— То тепер годуєш усіх бродяг? — сердито сказав Ярослав.
Олесь засхитався й схопився йти.
— Постривай, дитинко, — м’яко промовила Наталя, жінка Ярослава. Вона завжди була добрішою за чоловіка. — Де ж ти загубив маму?
Хлопець витягнув потерту фотографію.
— Це мої батьки. Жив із дідусем, але він злий…
Наталя взяла світлину й застигла: на ній була їхня дочка, Марія.
— Ярославе, це ж наша дитина! — скрикнула вона.
— Звідки в тебе ця фотографія? — збентежено запитав Ярослав.
— Знайшов у дідуся. На звороті була адреса…
Наталя згадала, як Марія втекла з коханим Олегом. Через кілька років вона повернулася сама — і загинула в дорозі.
— А де твій тато? — запитав Ярослав.
— Помер…
Подружжя оніміло. Вони знайшли свого онука!
— Знаєш, Олесю, — промовила Наталя, — у нас є для тебе кімната.
— А мама прийде?
— Мама… тепер з татом, — тихо відповіла вона.
Незабаром вони оформили документи. Дідусь не заперечував, дізнавшись, що онук потрапить до заможної родини.
Оксана була щаслива. Той день змінив усе: господарі знову знайшли радість, а Олесь перестав бути сиротою. Він ріс у добрі й любові, як справжній Ковальчук.
