Жінка, що прибирала у будинку, відчула співчуття до сироти й нагодувала його, поки господарі були у від’їзді. Коли заможні люди повернулися, вони не могли повірити власним очам.
Олена багато років працювала в домі родини Коваленків. Того дня господарі виїхали, і вона, закінчивши справи, присіла біля вікна, щоб відпочити. Раптом її погляд привернув хлопчик, що йшов повз паркан. Він був худий, у зношеному одязі, з втомленим поглядом.
«Напевно, голодний», — подумала Олена, і серце її стиснулося. Глянувши на годинник, вона зрозуміла, що господарі ще довго не повернуться, і вийшла у двір.
— Привіт, як тебе звати? — лагідно запитала вона, наближаючись до хлопчика. Той подивився на неї з недовірою.
— Данило, — пробурмотів він.
— Ходімо зі мною, — запропонувала Олена. — Частуватиму тебе вишневим пирогом. Хлопчик, не роздумуючи, пішов за нею. Він не їв увесь день, і голод палив його зсередини.
На кухні вона відрізала великий шматок пирога й поставила перед ним.
— Який смак! — скрикнув Данило, відкусивши. — Такі пироги пекла моя мама!
— А де твоя мама? — обережно запитала Олена. Хлопчик опустив очі.
— Я шукаю її… Вона зникла, — прошепотів він.
— Їж, їж, — ніжно сказала вона. — Ти обов’язково знайдеш її.
У цю мить двері відчинилися — господарі повернулися. Олена здригнулася, почувши кроки.
— А це у нас хто? — здивовано спитав Василь, зазирнувши на кухню. Його очі розширились, коли він побачив хлопчика.
— Кого ти привела, Олено? — суворо запитав він.
— Ця дитина шукає маму. Він був голодний, то я нагодувала, — спокійно відповіла вона.
— То тепер ти годуєш усіх, хто під вікнами блукає? А на нас тобі байдуже? — роздратовано скрикнув Василь.
Данило заплакав, почувши ці слова.
— Я піду… — прошепотів він, залишаючи недогризений пиріг.
Надія втрутилася:
— Постривай, хлопчику, — м’яко сказала вона. — Де ти загубив маму?
Вона завжди була добрішою за чоловіка, і хоч Василь докоряв їй за надмірну м’якість, він не міг змінити її вдачу.
— Я живу з дідусем, але він злий. Постійно кричить, — зізнався Данило, дістаючи з кишені потерту фотографію. — Це мої батьки. Колись ми жили разом.
Надія взяла фотографію — і завмерла, впізнавши свою доньку, Марійку.
— Василю, це ж наша донька! — скрикнула вона тремтячим голосом.
Чоловік недовірливо подивився на знімок.
— Данило, звідки в тебе ця фотографія? — здивовано запитав він.
— Я знайшов її у дідуся. На звороті була адреса, то я прийшов сюди. Думав, може, мама тут, — пояснив хлопчик. — Дідусь казав, що вона мене кинула, але я йому не вірю!
— Не може бути… — шепотіла Надія, згадуючи, як їхня Марійка втекла колись із чоловіком на ім’я Олег. Роки проходили без вісток, а потім вона повернулася… і загинула у автокатастрофі. Той день став для них пеклом.
— А де твій тато? — запитав Василь.
— Його немає. Він помер півроку тому, — знову заплакав Данило.
Подружжя було в шоці. Вони знайшли свого онука! Стомлені самотністю, вони вирішили залишити хлопчика.
— Знаєш, малий, ми покажемо тобі твою кімнату, — промовила Надія.
— А мама прийде? — спитав він.
— Твоя мама тепер з татом, — сумно відповіла вона.
Данило зблід.
Незабаром пара оформила документи на усиновлення. Дідусь не заперечував, дізнавшись, що онука візьме заможна родина.
Олена була щаслива. Завдяки тому дню, коли вона зустріла хлопчика, господарі знову знайшли радість. З часом Данило перестав бути бідним сиротою. Він став гарно одягненим хлопчиком із добрими манерами — і з родиною, що його любила.
