**Щоденниковий запис**
– Тарасе, впусти мене. Впусти! Я ж твоя мати! Ти мусиш дати грошей, інакше мене не приймуть назад, – за дверима монотонно лунали удари, крик не припинявся, – ти зобов’язаний!
Тарас притулився до дверей і заплющив очі. Ні, він не відкриє! Досить того, що все дитинство він прожив із цим клеймом «не такого, як усі».
Хлопець пройшов у кімнату, ліг на ліжко, надів навушники й увімкнув музику на всю.
Раннє дитинство Тарас пам’ятав погано. Здавалося, на п’ятий день народження йому подарували машинку на радіокеруванні, був торт і друзі з дитсадка. Батько тоді ще був поряд.
А потім до їхнього дому заселилися люди з тієї дивної організації. І на цьому свята для хлопчика закінчилися.
Його мати досить швидко потрапила під вплив братства. Батько на тлі цього її божевілля пішов із сім’ї, оформив розлучення й погодився добровільно платити на сина якісь гроші.
Але вони йшли не на те, щоб одягнути й годувати дитину. Загалом, з дитинства братство здавалося Тарасові чимось на кшталт справжнього спрута, що чекає на здобич.
Ззовні воно мирне й незвичайне. А потім — раз, і ти вже не виберешся з цих цепких щупалець.
Шостий день народження Тараса вже не святкували. Як і наступні десять, бо в організації це не вважалося святом.
Зате були загальні «особливі дні», коли можна було з’їсти щось смачне. В інший час хлопчик із матір’ю ходили по домівках, розповідаючи про вчення разом із іншими послідовниками.
Квартиру вона швидко продала, допомогли юристи братства. Тарас фактично залишився без дому, із пропискою в бараку десь у віддаленому селі.
Гроші, звісно, пішли до спільноти.
Усі його шкільні роки вони жили в одній кімнаті з іншими жінками та дітьми. Одягалися в так звану «гуманітарку» з-за кордону. І без кінця проповідували.
У школі над Тарасом сміялися, він бився, і за це отримував подвійно: спочатку на вулиці, потім у спільноті — за подерту одежу й за те, що недостатньо старанно проповідував.
Загалом, хлопця вважали безнадійним, зайвим баластом. Саме цим він і скористався. У 16 років Тарас втік до міста за тисячу кілометрів від рідного обласного центру. Вступив до коледжу, рано почав працювати, потім був інститут. Зараз він успішний програміст, нещодавно купив квартиру.
Але той страх, що переслідував його багато років, збувся. Мати і її релігійні фанатики знову знайшли його. Вважали зручною жертвою, яку можна доїти.
***
Все почалося тиждень тому, коли мати, яку він ледь впізнав, підстерігла його біля роботи:
– Привіт, синочку, а я тебе тут вже три години чекаю.
– І навіщо, цікаво?
– Ну як? Я ж твоя мама! Сумувала, у гості приїхала. Хіба ти не радий мене бачити?
– Ні, я тебе не кликав і не чекав. Додому не пущу, в гості не запрошу. Можу їжі купити, якщо ти голодна.
– Дякую, синочку, давай поїмо разом. – мати явно зраділа такій удачі.
Тарас купив їй їжі, вони сіли на лавку в парку.
– А як же твоя організація? – спитав Тарас, – невже ти з неї вийшла?
– Не зовсім, синочку. Але я не приношу їм достатньо користі. А йти мені тепер нікуди.
– Мою адресу ти звідки взяла?
– Мені її дали, сказали їхати до сина. Ось я й приїхала.
Тарас зітхнув:
– І де ти зупинилася, де житимеш?
– Та мені ніде, власне. Але нічого, я й у під’їзді посплю.
Тарас знову зітхнув:
– Не треба в під’їзді, ходімо, я тобі в себе постелю.
Кілька наступних днів Тарас ще вірив, що мати може стати нормальною. Вона не ходила по квартирах із проповідями, варила йому супи й намагалася всяч
