«Я вагітна», — промовила я, і радість ніби розлилася по мені.
Тарас, що стояв біля вікна, наче вдибився в місце. Він навіть не обернувся, але у відблиску скла я побачила, як його плечі здерев’яніли.
Я чекала його обіймів, сміху, будь-чого — але не цієї мертвої мовчанки.
«Я теж», — тихо долинув голос Оленки.
Моя сестра вийшла з нашої спальні. На ній була сорочка Тараса — та сама, яку він одягав на ніч.
Вона поправила коси, і цей рух був таким звичним, таким своїм, що в мене в очах потемніло.
У пам’яті, наче блискавки, промайнули моменти, яким я колись не надавала значення.
Ось Тарас «затримується на роботі», а Оленка, що завітала «на чай», тривожно поглядає на телефон.
Ось вони сміються з жарту, зрозумілого лише їм двом, а я стою поруч і відчуваю, ніби я — гість у власному житті.
«У тебе ж є ключ, Оленко?» — питав він, коли ми їхали у Карпати. — «Полий квіти, будь ласка. Більше довірити нікому».
І я тоді раділа, яка ж у нас дружня родина.
«Що?» — перепитала я, хоча чудово чула. Мій голос звучав чужим.
«Ганно, я все поясню», — нарешті обернувся Тарас. Обличчя його було бліде, як крейда. — «Це не так, як ти думаєш. Це… випадковість».
Оленка дивилася на мене не відводячи погляду. У її очах не було каяття — лише втома й щось настирливе, немов залізо.
«Це не випадковість», — різко відповіла вона, дивлячись на Тараса. — «Годі брехати. Хоча б зараз».
Він кинув на неї лютий погляд.
«Мовчи!»
Я переводила очі з чоловіка на сестру. На того, з ким ми п’ять років будували дім. На ту, з ким ділила дитячі таємниці.
Вони стояли близько, але здавалося, між нами — безодня. І в цю прірву падали всі наші «завтра» — плани, обійми, майбутнє нашої дитини.
«Випадковість, кажеш», — повторила я, і губи скривилися. — «У вас двох вийшла випадковість? Чи кожен окремо?»
Тарас зробив крок до мене, простягаючи руки.
«Ганусю, давай поговоримо. Тільки не зараз. Оленко, йди».
«Я нікуди не піду», — спокійно сказала сестра, схрестивши руки. — «Ми чекаємо дитину. І я не дозволю тобі знову втекти».
Я відступила до стіни, відчуваючи холод шпалер за спиною.
«Геть», — прошепотіла я.
«Що?»
«Геть. Обоє».
Вони не рушили. Моє слово, яке ще вчера мало силу, тепер нічого не важило.
«Ганно, не рішай так різко», — заговорив Тарас тим лагідним тоном, що бував, коли він шкодував. — «Ти ж розумна. Ми дорослі. Так, я винен. Але тепер треба думати про дітей. Про наших дітей».
Він наголосив на «наших», немов намагаючись зв’язати нас у вузол.
«Про яких “наших”?» — отруйно запитала я. — «Про того, що виросте без батька, чи про того, що народиться у коханки?»
Оленка здригнулася.
«Не називай мене так. Ти нічого не знаєш».
«Справді?» — я повернулася до неї. Гнів уже витіснив шок. — «То розкажи. Що я маю знати? Що ти спала з моїм чоловіком у моєму ліжку? Чого ще?»
«Це було не так!» — її голос став твердим. — «Ми кохаємо одне одного. Це не просто так».
Тарас схопився за голову.
«Оленко, я ж благав!»
«А я втомилася ховатися!» — вигукнула вона. — «Втомилася бути тінню! Ганно, ти завжди мала все. Ідеального чоловіка, ідеальне життя. А я? Я завжди була “сестрою Ганни”».
Її слова були просякнуті давньою злістю. Вона не шкодувала — вона звинувачувала.
Я згадала, як тато колись казав: «Ганна — розумна, Оленка — вродлива. Кожній своє». Схоже, вона так і не змирилася.
«Тож ти вирішила взяти моє?» — тихо запитала я.
«Я взяла те, що було вільним!» — відрізала вона. — «Він не був щасливий з тобою. Ти просто не бачила».
Я глянула на Тараса. Він дивився у підлогу. І я зрозуміла: вона мала рацію. Не про кохання, а про те, що він дозволив їй так думати.
«Добре», — сказала я, і вони обидва напружилися. — «Що пропонуєте? Жити втрьох?»
Тарас підняв голову.
«Годі! Давай по-дорослому. Я зніму Оленці хату. Допомагатиму вам. Нам потрібен час».
Він говорив, ніби ділив майно.
«Тобто я маю чекати, поки ти вирішиш, до кого з вагітних повернутися?» — я засміялася. Сміх був, як скрежет.
«Ганно, ти все перекручуєш».
«Ні, Тарасе. Ти все спростив. До рівня худоби. Ідіть».
Я дістала телефон.
«Алло, поліція? У мене в хаті сторонні».
Це був блеф. Але вони цього не знали.
«Ти пошкодуєш, Ганно», — прошипів він, тягнучи Оленку за руку. — «Ти виганяєш вагітну сестру».
«Я виганяю коханку», — поправила я. — «А ти — просто зрадник».
Коли двері зачинилися, я сповзла на підлогу. Сліз не бу
