Коли в Києві берешся комусь допомагати – будь на варті. Бо добра справа миттєво втрачає свою вартість. Один раз простягнув руку – і вже вважають, що тобі це нічого, що у тебе «зайве»: і гроші, і час, і сила, і ресурси.
Але в цьому підступ: допомога може перетворитися на ярмо. Спочатку дякують, вклоняються, мов перед іконою. Потім ввічливо просять ще. Далі вже вимоги, ніби ти винен у всьому. І коли ти вже не можеш чи не маєш змоги – з тобою поводяться, ніби ти підвів, зрадив, винен, ніби не заплатив зарплату чи не віддав борг.
У їхньому уявленні ти – «благодійник», отже, мусиш і далі «постачати». Твоя доброта вже занесена в їхній «план доходів». На тебе розраховували! Ти підписався бути рятівником, а тепер відмовився? Тоді вже винний.
І ще гірша правда: інколи твоя допомога викликає не вдячність, а заздрість. «Якщо він може дати – значить, у нього є надлишок. Чому йому – багаті млинці, а мені – крихти?» І твоя підтримка стає не даром, а приниженням.
Коли ж ти кажеш: «Пробач, я більше не можу», замість співчуття чуєш образи й докори. Така історія повторювалася не раз. Спочатку щира подяка, потім прохання, далі вимоги, а в кінці – гнів і знецінення всього, що ти робив.
Допомога швидко перетворює помічника на «боржника». І варто лише зупинитися – з тебе зроблять винуватця. Тож, перш ніж простягнути руку, пам’ятай: після другого‑третього прохання варто задуматися, чи не стане твоя доброта «пожиттєвою службою». Бо часто від тебе чекають не вдячності, а безмежного обов’язку. І кінець завжди один: колишній рятівник стає «зрадником».
А добро, щире й безкорисливе, не має зобов’язань. Воно або цінується, або миттєво втрачає вартість. І в цьому вже не ти винен.
Бонус
У моєї знайомої Оленки була подруга дитинства – Ганна. Коли Ганна залишилася без роботи, Оленка одразу підсобила: дала гривні, познайомила з людьми, навіть на кілька місяців прийняла до себе під дах.
Спочатку подруга дякувала майже щодня. Потім звикла. А далі стала ставитися до допомоги як до належного.
— Ти ж у мене одна, ти ж завжди виручиш, правда? — повторювала вона щоразу, коли просила ще.
І Оленка допомагала. Поки одного дня не сказала:
— Пробач, я більше не можу. Мені самій зараз нелегко.
Ганна миттєво змінилася.
— Я ж на тебе розраховувала! Ти ж обіцяла! Хіба справжні друзі так чинять?
І все, що Оленка робила роками, зникло з пам’яті подруги. Залишився лише образ: «не допомогла, коли я просила».
Біль було не від втрачених гривень чи часу, а від того, що справжньої дружби тоді не було – була лише звичка брати.
Тоді Оленка зрозуміла головне: допомога цінна, коли її зустрічає вдячність. Якщо ж замість вдячності приходить вимога – це вже не підтримка, а використання.
Відтоді вона допомагає лише тим, хто сам готовий простягнути руку іншому. І знає: добро має бути взаємним, інакше воно перетворюється на кайдани.
