Її слова впали, немов удар у підвісі мрії. — Так, а які ж ті можливості мають сенс, коли я все ще блукаю в темряві? — затихла, а потім шепотом запитала: — Що саме тобі потрібно? Я заплив у нерішучості, не вмівши перетворити сумніви у слова. — Не знаю… гроші, щоб розтопити морок кредитної картки, оплатити оренду, можливо, сплатити автокредит. Просто достатньо, щоб вдихнути вільно. — Віддихнула вона довго, втомлено, — Буду чесною: люблю тебе понад усе, та гроші не зцілять це. Треба розібратись, як ти потрапив у цей лабіринт.
Біль пройшов миттєво. — Це ж моя вина? — «Ні», — м’яко відповіла вона, — «це твоя відповідальність». Я стискав телефон, а повітря в кімнаті стало густим, мов осінній туман над Дніпром. — Ти вже не дитина, — продовжувала вона. — У тебе є стабільна робота, чи не так? — «Так, але вона ледве покриває всі витрати». — А бюджет? Переглянув ти, куди втрачаються твої гривні? — Тиша. Правда була проста: я цього не робив. Я знав, що розтрачую, та уникав дзеркала, бо боявся побачити себе. Мій план полягав у бездумному проведенні картки, у сподіванні, що щось магічно вирівняє рахунок.
— Я не виховувала тебе безпорадним, — промовила мама Олена, голосом, що лунало, ніби в далекій селі над Дністром. — Якщо потрібна допомога — не просто підмога, а справжня підтримка — я поруч. Але так, щоб ти сам знайшов шлях крізь цей сон.
