Багатий хлопець з Києва здивувався, коли на одній у центрі міста побачив бідного хлопчика, одягненого в розірвані шкарпетки та брудну коцю. Хлопчина виглядав так само, як і він, з глибокими синіми очима і золотавим волоссям. Захоплений дивністю випадку, Олексій привів його до своєї розкішної квартири і з гордістю представив матері:
— Диви, мамо, ніби ми близнюки.
Ганна, його мати, зупинилася, її очі розширились, коліна підвели, і вона впала на підлогу, розриваючись у сльозах.
— Я знала це давно…
Протягом кількох хвилин вони милувалися один одним, мов у дзеркалі. Хлопець, що вже довгі роки жив на вулиці, називався Богдан. Його одяг був порваний, волосся розплутане, шкіра спалена сонцем, а запах — суміш бруду та поту. Олексій, навпаки, пахнув дорогим парфумом.
— Не бійся, — м’яко сказав Олексій, простягаючи руку. — Я не завдам тобі шкоди.
— Як тебе звати? — спитав він.
Богдан подихав, потрусивши волосся, і відповів:
— Я… Богдан.
— Приємно познайомитися, Богдане, — усміхнувся Олексій, з’єднавши свої руки з його. У цей момент між ними проскочила незрозуміла, але тепла нитка зв’язку.
Ганна, схопивши сина в обійми, зірвалася:
— Ви… ви справжні брати‑близнюки.
Тиша наповнила кімнату, а Олексій і Богдан, дивлячись один на одного, не могли зрозуміти, як так сталося. Мати розповіла їхню сумну історію: коли вона і її чоловік, Іван, чекали на народження двох дітей, життя стало надто важким голосом. Через хворобу та бідність вона була змушена передати одного з немовлят сестрі в Харкові, яка не могла мати дітей. Відтоді вона шукала їх у таємниці, сподіваючись, що колись їхні шляхи перетнуться.
Серце Олексія розтопилося, коли він зрозумів, що Богдан — його братик, про якого він не мав уявлення.
— Піди зі мною, — сказав він, — ми сім’я.
Богдан вагається, але в очах його розквітає надія.
— Чи це… правда? — прошепотів він.
— Правда, — відповів Олексій, — ми родичі.
У новому будинку Богдан спочатку відчував себе чужим серед блиску та розкішних меблів. Однак мати і Олексій доклали зусиль, щоб він відчув себе потрібним: купили новий одяг, лікували рани, говорили з ним так, ніби, ніби він завжди був членом їхньої сім’ї.
Дні минали, і їхня дружба зміцнювалася. Вони ділилися мріями, сміялися і допомагали один одному, а Богдан виявив себе розумним, добрим і незламним, незважаючи на сувору долю.
Одного вечора, під час сімейної вечері, Ганна зірвалася:
— Діти, треба вам зізнатися в ще одній правді.
Олексій і Богдан замовкли, відчуваючи передчуття.
— Богдане, ти не мій біологічний син.
Ганна розповіла, що коли вона народжувала Олексія, була занадто слабка, щоб мати ще одну дитину. У великій тривозі вона знайшла на підвіконні лікарні маленьку крихітку — це був ти, Богдане. Вона вирішила усиновити його, а Іван вважав його своїм сином.
Сльози навколо її щоки, а діти залишились безмовними.
— Тож… я не твій брат‑близнюк? — запитав Богдан.
Ганна похитала головою, плачучи:
— Ти не мій кровний син, але в моєму серці ти завжди брат.
Олексій стиснув руку Богдана і сказав:
— Незалежно від крові, ти для мене брат. Ми пережили багато, стали сім’єю, і це не зміниться.
Богдан відчув тепло, що розливалося по всьому тілу. Любов, яку він отримав, була справжньою, хоч і не кровна. Він вже не був самотнім вулицьким хлопцем — у нього була сім’я.
— Дякую, мамо, — прошепотів він, — Дякую, Олексію.
З того часу Олексій і Богдан ще сильніше цінували один одного. Вони зрозуміли, що справжні сімейні узи не вимірюються генетикою, а будуються на підставі любові, підтримки та взаєморозуміння.
Істина, яку вони вивчили, проста: справжня родина — це не кров, а те, що ми ділимо одне з одним у серці.
