Того дня вечір був тихим, сонце повільно сідало над ґрунтовою дорогою, що простягалася крізь поля. Машини проїжджали рідко, лише цвіркуни порушували тишу. У невеликому сірому автомобілі їхала сім’я, повертаючись із села до міста після довгого дня.
На задньому сидінні сидів собака — дворняга з медовими очима та сивим писочком. Його звали Барс, і вісім років він був частиною цієї родини. Виріс разом із дітьми, провожав їх до школи, ліг біля їхніх ліжок у ночі, коли за вікном гриміла гроза.
Але того дня щось було не так. Автомобіль зупинився на польовій дорозі, далеко від будь-якого житла. Батько, Василь, відчинив двері й кивнув собаці:
— Ну ж бо, Барсе, виходь.
Пес послухався, махаючи хвостом, гадаючи, що вони зупинилися пограти чи просто розім’ятися. Він обнюхав повітря, зробив кілька кроків — і раптом почув, як заводиться двигун.
Обернувся вчасно, щоб побачити, як машина від’їжджає.
Спочатку Барс побіг за нею, притиснувши вуха, з серцем, що билося швидко. Він не розумів, чому вони не зупиняються. Думав — це гра. Але відстань збільшувалася… поки хмара пилу від коліс не закрила йому очі. Він спинився, важко дихаючи, вдивляючись у темряву, куди зник автомобіль.
Просидів там годинами, нерухомо сидячи біля дороги. Кожен раз, коли проїжджала машина, він піднімався з надією — але це були не вони. Небо потемнішало, і холод почав проникати крізь шерсть.
Наступного дня жінка на ім’я Оксана їхала тим же шляхом і побачила його. Зупинилася й обережно вийшла.
— Привіт, гарнюне… Ти заблукав? — прошепотіла вона.
Барс вагався. Він не довіряв незнайомцям, але голод і втома змусили його наблизитися. Оксана дала йому шматок хліба, що лежав у машині, і воду. Він їв повільно, не відводячи від неї очей, ніби намагаючись зрозуміти її наміри.
— Ходімо, поїдемо зі мною, — сказала вона нарешті, відчиняючи двері.
На її подив, пес без вагань стрибнув всередину. Можливо, відчув, що за ним більше ніхто не повернеться.
У її хаті Оксана висушила його рушником, нагодувала гарячою юшкою й постелила ковдру біля печі. Тієї ночі Барс спав міцно, але час від часу перебирав лапами й тихо скулив, ніби снив, як біжить за машиною, що покинула його.
Тижнями Оксана шукала його господарів: розвішувала оголошення, питала у ветеринарів, писала у мережі. Ніх
