Висока, голосиста жіночка вийшла з купе й миттю навела порядок розігнала всіх, хто заважав пасажирам відпочивати. Треба сказати, що й кремезні, нахабні чоловіки послухались її на раз ніби по команді.
У неї були пишні русяві коси, заплетені обручем, очі як волошки, а щічки червоні, наче яблучка. Глянула у бік туалету, а звідти якраз вибіг невисокий, худорлявий чоловік із білесенькою чубчиком і таким дитячим, щемливим обличчям.
Івасю! Я вже думала, що тебе загубила! Чути гамір, провідниця боїться підійти. Думаю, як там ти? Ці ж й образити ні за що можуть! промовила пані.
Ой, Вероню! Та я їм показав би! А що ти вийшла, Верочко? Чоловіків це ж справа, несміливо посміхнувся Івась, шмигнув у купе.
Віра окинула оком мене й ще двох нудьгуючих. Загрози собі й другій половині не побачила, й теж зникла десь.
Пізніше перетнулись ми у вагоні-ресторані. Місць не було, то я й притулилась до її столика. Івася не видно було. Ледве впоралась пані з варениками з картоплею й мясом, як сказала гучно:
Мене Віра Андріївна звати, але ти просто Віра клич.
Ви сама подорожуєте? Чоловік пізніше прийде?
Відпочиває він, не вийде. Я йому шию шарфом замотала, морс із калини дала. Бо ти уявляєш, їхати вирішили, а Івасик захворів! Ай, гарячкуватий. Вийшов на станцію килим витрусити в одному светрі не догледіла, відповіла Віра.
Напевно, ви його дуже любите. Тільки ви за нього боролися, а не він за вас. Та й зараз так тепло про нього розповідаєте! помріяла я.
Та Івасик мені, як спадок, дістався. Він мені не законний чоловік. Живемо разом. Скорбить іще. Дружина його, перша, недавно відійшла у вічність. Яка ж добра була людина! зітхнула Віра.
Я аж каву купнула.
Як це у спадок? перепитала.
Ну, і розповіла Віра.
Івасик колись жив із Лідою. Від школи разом, в університет вступили вдвох. Поженилися. Він розумник такий що завгодно міг придумати. Роботи купа, замовлення від фірм, матеріально в шоколаді. Проте у звичайному житті ні до чого. У магазин піде здачу забуде, через дорогу не там перебіжить, що купити і як крутитись не второпає. Надто довірливий: міг будь-кому гроші дати.
Твій чоловік зі свого світу. Наче його випадково сюди закинуло. А ми тут працюємо, як воли, а йому усе з-під носа несеться! дивувались друзі.
Ліда не жалілася. На свою енергію й розсудливість нарікатися не звикла. Чоловіка сама одягала, перевіряла: рукавиці захопив, шарф завязав, а то й машину купила підвозила. Бо якось у таксі не той адрес назвав Вони і справді одне одного доповнювали.
Якось Ліда злягла у лікарню на тиждень. Приїхала, а Івась цілий тиждень харчувався сухою вермішеллю, водою запивав. Навіть чайника не вмикав. Що вона в морозильник поклала, так воно й лежить там.
Та без тебе й не хочеться. І апетиту нема, посміхнувся їй у відповідь.
Син у них був Андрійко, такий самий, розумний та непрактичний. Женився на лагідній Олі з села. Та господарка у хаті завжди Ліда. Особливо з народженням онука Льошка. Але сильно захворіла Ліда.
Дім спорожнів. Івась у паніці. До найкращих лікарів звернувся, грошей не шкодував. Але така доля
І Ліда не собі молилася, а щоб Господь не залишив без помочі чоловіка, сина й онука. Тут і зявилася Віра, сиділка. Випадково родичка лікаря.
Вперше коли Віра зайшла до їхньої оселі усе похмуре, брудне. Гори брудної білизни, посуд немитий, у повітрі розгубленість. На ліжку виснажена, бліда, але з добрими очима жінка. Посміхнулась. Віра лише рукави закатала.
До вечора усе сяяло чистотою. З кухні пахло котлетами, пиріжками, курочкою. Ліда заснула у затишному ліжку. Івась, який хотів тихцем утікти у вітрівці, був зупинений гучним голосом:
Куди, добрий чоловіче, у таку прохолоду у літній куртці? Щоб ще й ти зліг? Дружині здоровий потрібен! Ось, одягайте це, а шарфом отак закрутимо. І шапку на вуха! Все, вперед, тільки не забудь весело повертатись, прикомандувала Віра.
У Ліди аж сльози на очах. Так просто, а так потрібно. І відчула: під опікою ці двоє. І коли зовсім занепала, наважилась поговорити з Вірою. Про життя, про все. Жила Віра у двокімнатній з мамою та сестриною сімєю. Тіснота, сама працювати намагалась якомога більше вдома й без неї весело. Заміж не була, усе якось не складалось. Сорок пять ну то й що, не біда.
І сказала Ліда несподівано:
Віро, подбай про нього, коли мене не стане. Я тобі, мов за спадком, чоловіка залишаю. Образно кажучи. Бо мій Івась надто довірливий, і нежний, простуджується часто!
Віра аж мову втратила. А коли хотіла відмовитися Ліда переконала:
Ну не відмовляй! Хоч перший час приглянь. Я і на коліна стала б, якби могла!
Віра погодилась.
Коли не стало Ліди, Віра подумала відступити щоб не проговорили щось недобре. Та не могла слово ж дала. Прийшла, стукає ніхто. Двері не замкнені, в кімнаті Івась із халатом Ліди ридає Голова в рукавиці, ніби пес покинутий. Віра до нього, за руку взяла, обняла. Він і розплакавсь.
Ой ти, бідолаха. Лідка права була. Потерпи, зараз чайку попємо, відлягає засуєтилась Віра.
Душа в неї добра. Хазяйка хоч куди. Ожив дім. Івась її на порозі щоразу чекав.
Я потім переїхала зовсім. Думаю нащо то того чоловіка кидати? Мені вдома й не дуже місце було, а тут дитину отримала, а не чоловіка! Та дуже розумну. З фінансами біди не знаємо змусив роботу кинути, я у кількох людей за сиділку числилась. Люди, бува, язиком лускотять. А я кажу: собачок і котиків всі ж рятують із вулиці. А людину чому ні? Як черепаха, що догори панцирем “лоч зараза” й каже хтось: ползи!… А як він житиме? Скільки зможу допоможу. Хороший він, Івась. Лагідний. А тепер їдемо до сина з малюком просив допомогти! Я й рада: хоч десятеро наглядіти не проблема! повідала мені Віра.
Двері ресторан-вагона розчинились. І, тримаючи букет польових квітів, в шарфі по-пояс, увійшов її Івась.
Чого встав, ти ж слабенький! От не можна тебе й на хвильку залишити встиг і спітніти, треба переодягатися! і Віра з живим спадком рушила до дверей.
А той шепоче їй:
Вероню! А я тобі у бабусі на станції квіточок купив! Тобі подобається?
Віра аж іще румяніша стала, обійняла його за плече.
Вийшли з потягу на зупинці раніше. Віра з величезною валізою, Івась із маленькою сумкою. Тримає її за плече, щоб не загубився у натовпі. І дивилися вони одне на одного ніби два сонечка, і було ясно: таки буде вона йому другою дружиною!
