Привіт, друже, послухай, як я вчора розповідав про Івана з Києва, який прийшов до свого батька Остапа, сидячи в кухні, на столі вже лежали рахунки в гривнях.
— Тату, — запалив Іван, — я хочу розлучитися. Досить вже! Маріанна, моя дружина, постійно лінуєсь, а я все сам усе підбираю. Скільки можна так жити?
— Пробач, сину, — відповів Остап, погладивши його по плечу.
— За що? — Іван подивився здивовано.
— За те, що я не завжди був добрим до твоєї мами. Це моя провина, що в тобі з’явився темний куток думок про розлучення…
— Що, не розлучатися? — запитав син.
— Ні, не розлучайся… Навіть не думай про це.
— Терпіти до останнього? — спитав Іван.
— Не треба терпіти… Ти не терпієш її, а своє погане ставлення до неї. Якщо змінитьсяш сам, зміниться все навколо.
— Як змінитися? — запитав з надією.
— Дивись на Маріанну, як вчить Господь. Вона – його дар для тебе, твоя радість, помічниця, мати твоїх дітей. Це крихка склянка, яку Бог поклав у твої руки, і ти маєш її тримати обережно, ніжно, зберігати. Усе інше – дрібниці! Якщо вона сьогодні чогось не вміє – навчиться. Ти сам не все знаєш, що треба робити… Якщо щось не встигає – підкріпи її своєю силою і любов’ю. Якщо вона чогось не розуміє, розкажи їй ввечері за чаєм, обійнявши за плечі. Ваш шлях – тільки ваш, ваша любов – тільки ваша. Той, хто підкидає тобі очі ненависті, – ворог вашого дому.
Навіть якщо це твоя мати, брат чи найкращий друг – не суди їх. Вибач. Дай зрозуміти, що за свою дружину, за свою любов ти готовий без роздумів померти, але нікому навіть поганим словом не дати торкнутись до родини.
— Вас із мамою теж хотіли розлучити? — спитав Іван.
— Ми й без «помічників» іноді сварилися, — сказав Остап, — дурні, горді. У вас інше життя. Вас від Бога ніхто не вигнання. Просіть у Нього мудрості, поступайтеся одне одному, жалійте і потішайте один одного. Любов, якщо ти її не знаєш, росте. Її велич і цінність відкриються лише в старості, коли ввечері обіймеш свою дружину за плечі і не буде потреби в словах.
Бонус: Іван мовчав. Вперше за довгий час він подивився на Маріанну не як на проблему, а як на людину, яка теж втомлюється, має слабкості, шукає тепла й підтримки. Йому стало соромно, що раніше він бачив лише «недоліки», а не ті очі, що колись сяяли радістю поруч.
Тієї ночі, повернувшись у свою квартиру на Подолі, він не сказав жодного докору. Просто підійшов, обійняв Маріанну і тихо прошепотів:
— Пробач, кохана. Я не бачив у тобі найцінніший дар мого життя.
Вона спочатку розгубилася, та в її очах спалахнув вогник, той самий, що колись з’єднав їхні серця. Не треба було багато слів – лише тиша, дотик і відчуття, що вони ще раз разом.
Бо справжня любов не зникає. Вона іноді засинає під шаром образ і турбот, але якщо полити її увагою, терпінням і ніжністю, вона прокидається і стає ще сильнішою, ніж була спочатку.
