Ганна сиділа за своїм столом, коли хтось постукав у двері офісу. Микола заглянув всередину, розглядаючи знайоме приміщення новим поглядом.
— Чи можу я зайти? — спитав він, хоча вже переступив поріг.
Вона кивнула, не відводячи очей від екрану. Будинок успадкували від тітки Олени п’ять років тому. Просторий, світлий, три кімнати. Ганна перетворила одну з них на ідеальне робоче місце — тут панували порядок і тиша.
— Слухай, — сказав чоловік, сідаючи на край дивана, — мої батьки знову скаржаться на шум великого міста.
Ганна нарешті обернулася до нього. За понад десять років шлюбу вона навчилася розпізнавати його інтонації. Тепер у його голосі звучала невизначеність.
— Мама каже, що погано спить через шум, — продовжував Микола. — А тато вже втомився від усього цього клопоту. І оренда продовжує підвищуватись.
— Розумію, — коротко відповіла вона, повертаючись до роботи.
Проте розмови про його батьків не закінчувалися. Щовечора Микола знаходив нову причину згадати їхні проблеми: то підвищений рівень пилу в місті, то галасливі сусіди зверху, то занадто круті сходи в будинку.
— Вони мріють про спокій, знаєш? — сказав він одного разу за вечерею. — Про справжній дім, де можна відпочити.
Ганна жувала їжу, задумуючись. Микола раніше був мовчазним. Така увага до батьків його виглядала дивно.
— Що ти пропонуєш? — обережно запитала вона.
— Нічого особливого, — пожартував він. — Просто думаю про них.
Через тиждень Ганна помітила, що чоловік частіше заходить до її офісу. Спочатку під виглядом пошуку документів, потім просто так. Він зупинявся біля стіни, ніби вимірював щось поглядом.
— Гарна кімната, — зауважив він одного вечора. — Світла, простора.
Ганна підняла очі від паперів. У його тоні з’явилось щось нове — оцінка.
— Так, мені подобається працювати тут, — відповіла вона.
— Знаєш, — сказав Микола, підходячи до вікна, — можливо, варто перенести робоче місце в спальню? Там теж можна влаштувати стіл.
У Ганни зжалось. Вона відклала ручку і уважно подивилася на чоловіка.
— Навіщо мені це? Тут зручно, — запитала вона.
— Не знаю, — пробурмотів він. — Просто подумав.
Проте думка про переїзд не залишала її. Ганна помічала, як Микола оглядає офіс, уявно переставляючи меблі. Як він стоїть у дверному прорізі, ніби вже бачить інший простір.
— Слухай, — сказав він кілька днів потому, — час звільнити офіс, на всякий випадок.
Питання прозвучало, ніби вже ухвалене рішення. Ганна здригнулася.
— Чому я маю звільняти кімнату? — різко спитала вона.
— Просто думаю, — вагався Микола. — Можна було б створити кімнату для гостей.
Тоді вона зрозуміла. Усі ці розмови про батьків, всі ці випадкові зауваження про офіс — частина одного плану, у якому її думка ніби не бралася до уваги.
— Миколо, — сказала вона повільно, — скажи прямо, що відбувається?
Він відвернувся до вікна, уникаючи її погляду. Тиша тягнулася. Ганна зрозуміла: рішення вже прийняте без неї.
— Миколо, — наполягла вона, — що це таке?
Чоловік повільно повернувся, обличчя замерзло від незручності, а в очах спалахнула рішучість.
— Мої батьки втомилися від міського шуму, — почав він обережно. — Вони потребують спокою.
Ганна підвелася зі стільця, відчуваючи зростаючу тривогу, яку намагалася ігнорувати тижнями.
— І що ти пропонуєш? — запитала вона, хоча вже здогадувалась.
— Ми одна сім’я, — сказав Микола, ніби це все пояснює. — У нас є зайва кімната.
Зайва. Її офіс, її притулок, її простір — зайва кімната. Ганна стискає кулаки.
— Це не зайва кімната, — повільно відповіла вона. — Це мій офіс.
— Тоді працюй у спальні, — пожартував чоловік. — А у батьків немає куди йти.
Фраза звучала заздалегідь підготовленою. Ганна зрозуміла: ця розмова не перша, просто вона не була адресована їй.
— Миколо, це мій дім, — різко сказала вона. — Я ніколи не погоджувалась, щоб твої батьки переїхали сюди.
— Але ти ж не проти, правда? — контрпоставив він, з ноткою роздратування. — Ми ж сім’я.
Знову це виправдання. Сім’я. Наче належність автоматично позбавляє її права голосу. Ганна підійшла до вікна, намагаючись заспокоїтись.
— А що, якщо я проти? — спитала вона, не обертаючись.
— Не будь егоїстичною, — крикнув він. — Це про літніх людей.
Егоїстка. За те, що не хоче віддавати робоче місце. За те, що вважає, що рішення мають обговорюватись. Ганна повернулася до чоловіка.
— Егоїстка? — повторила вона. — За те, що хочу, щоб мою думку врахували?
— Ходімо, — махнув він рукою. — Це сімейний обов’язок, не можемо їх кинути.
Сімейний обов’язок. Ще одна гарна фраза, щоб її замовкнути. Але Ганна вже не збиралася мовчати.
— А що з моїм обов’язком перед собою? — спитала вона.
— Припини драматизувати, — відмахнувся Микола. — Це не велика справа, просто перенеси комп’ютер в іншу кімнату.
Не велика справа. Її роки праці над ідеальним офісом — не велика справа. Ганна раптом побачила чоловіка, ніби вперше.
— Коли ти навчився вирішувати все сам? — тихо спитала вона.
— Я нічого не вирішував, — спробував виправдатися він. — Просто розмірковував про варіанти.
— Брехня, — сказала вона. — Ти вже обговорив це з батьками, чи не так?
Тиша була голоснішою за будь‑які слова. Ганна сіла в крісло, намагаючись осмислити подію.
— Тобто, ти порадився зі всіма, крім мене, — констатувала вона.
— Припини, — вибухнув Микола. — Яка різниця, хто з ким розмовляв?
Різниця. Її думка, її згода, її дім — яка різниця? Ганна зрозуміла, що чоловік поводиться як власник, ігноруючи її права власниці.
Наступного ранку Микола зайшов на кухню, виглядаючи так, ніби вже прийняв остаточне рішення. Ганна сиділа за столом з чашкою кави, чекаючи продовження вчорашньої розмови.
— Слухай, — почав він без зайвих слів, — батьки нарешті вирішили переїхати.
Ганна підняла погляд. У його тоні не залишалося місця для обговорення.
— Звільни кімнату, тепер вони будуть жити тут, — додав він, ніби віддаючи наказ.
Для Ганни це стало прозрінням. Вони навіть не запитали її. Чоловік не просто не спитав — він виключив її з рішення.
Кавова чашка задрижала в її руках. Усе крутилися в голові, коли вона усвідомила масштаб зради. Микола стояв, чекаючи реакції, наче наказуючи слугам.
— Ти серйозно? — повільно сказала вона. — Ти просто вирішив за мене? Я вчора чітко сказала, що проти!
— Заспокойся, — відмахнувся чоловік. — Це логічно. Де ще вони можуть жити?
Ганна поставила чашку на стіл і піднялася. Її руки трохи тремтіли від накопиченого гніву.
— Ти мене зрадив, — сказала вона прямо. — Поставив інтереси батьків вище нашого шлюбу.
— Не драматизуй, — пробурмотів він. — Це сім’я.
— А я? — різко спитала вона. — Незнайома в своєму власному будинку!
Микола відвернувся, явно не очікував такої реакції. Весь цей час вона підкорягувала його рішенням, а тепер щось зламалося.
— Ти ставиш мене як помічника, — продовжувала вона. — Треба терпіти і мовчати.
— Припини істерики, — різко крикнув він. — Нічого серйозного не відбувається.
Нічого серйозного. Її думка проігнорована, її простір відібраний — і це ніби нічого. Ганна піднялася ближче до чоловіка.
— Я не віддаю свою кімнату, — твердо заявила вона. — І тим більше не пустимо твоїх батьків без запрошення.
— Як ти смієш? — вибухнув Микола. — Це мої батьки!
— А це мій будинок! — закричала вона. — І я не хочу жити з чоловіком, який ставить мене на другий план!
Чоловік відступив, бачачи в її очах вперше справжнє розлючення. У його погляді спалахнула рішучість, якої він раніше не бачив.
— Ти не розумієш, — запитав він, розгублено. — Вони розраховують на нас.
— Ти мене не розумієш, — перебила її. — Десять років, а ти досі не зрозумів, що я не іграшка в твоїх руках.
Вона пройшла до кухонного столу, збираючи думки. Слова, що довго накопичувалися, врешті‑решт вивільнилися.
— Знаєш що, Миколо? — сказала вона, повертаючись до нього. — Ти йдеш з мого дому.
— Що? — був вражений він. — Про що ти говориш?
— Я більше не готова жити з людиною, яка не цінує мене, — спокійно і чітко відповіла вона.
Микола відкрив рот, але не знайшов слів. Очевидно, він не очікував такого повороту.
— Це наш будинок, — пробурмотів він.
— За законом будинок належить мені, — холодно нагадала Ганна. — І я маю право вигнати тебе.
Чоловік стояв, ніби не вірив у те, що почув. У шоку він зрозумів, що переступив невидиму межу.
— Давай поговоримо спокійно, — спробував він. — Ми можемо знайти компроміс.
— Запізно, — перебила її. — Компроміс мав би бути до того, як ти прийняв рішення.
Микола намагався заперечити, але в її очах було таке рішуче погляд, що слова застрягли в горлі. Ганна вже не була тією піддатливою дружиною, що роками поступалась.
— Збирай свої речі, — спокійно сказала вона.
Через тиждень Ганна сиділа в своєму офісі, насолоджуючись тишею. Будинок здавався більшим без присутності чужих людей. Порядок, який вона так цінувала, нарешті відновився.
Вона не жалкувала. Усередині поселилося відчуття, що вчинене правильно. Вперше за довгі роки вона захистила свої межі та гідність.
Телефон задзвонив. Це був номер Миколи. Ганна відхилила дзвінок і повернулася до роботи. Любов і сім’я неможливі без взаємної поваги, а жодна боргова зобов’язаність перед родичами не дає права топтати того, хто стоїть поруч. Це вона зрозуміла нарешті, і цей урок залишився з нею назавжди.
