Висока жінка з гучним голосом і вінком із золотого пшеничного волосся ступила у напівпорожнє купе нічного поїзда Київ Львів. Вмить розігнала всіх, хто заважав пасажирам спати, мов осіння буря. Міцні хлопаки підкорились одразу, як по команді старшої сестри на толоці.
Вона мала яскраві сині очі, щоки наливалися рум’янцем, наче калинові ягоди. Зиркнула убік туалету. Якраз тоді з дверей вискочив низький худорлявий чоловік із білими, мов пух, пасмами волосся обличчя у нього було таке довірливе й щире, як у маленької дитини.
Іванчику! Я вже тебе згубила, вигукнула вона. Чую, шум стоїть, а провідниця й уяви не має зайти! Думаю, чи не ображають тебе часом? Бо такі просто так і вдарити можуть.
Ой, Вірусь! Та я б їм показав! А ти навіщо вийшла, Вересю? Ти ж дама! тихо посміхнувся Іван і шуснув назад у купе.
Віра окинула мене і ще кількох сумних подорожніх оцінюючим поглядом, не знайшла загрози і зникла сама.
Згодом ми зустрілись у вагоні-ресторані такому яскравому й трохи нереальному, де з запарених склянок клубочився дим, а стіни були з тіста. Не було місць, тому я пересіла до Віри. Її чоловіка поруч не видно.
Розправившись із варениками та пюре, Віра залунала, мов церковний дзвін:
Мене звати Віра Андріївна. Можна просто Віра.
Ви самі? Чоловік згодом прийде?
Відпочиває він. Не прийде. Я йому шию шарфиком обмотала, морсу журавлиного дала. Уявляєте їхати, а Іванчик вирішив занедужати! Вибіг килим вибити у одному светрі от не нагледіла!
Напевно, ви його сильно любите. Оце ж ви його захищали від бешкетників і зараз так ніжно про нього кажете!
Та ні, Іванчик мені у спадок дістався. Не мій чоловік зовсім. Хоч і живемо разом. Сумує він. Його перша дружина нещодавно відійшла у засвіти. Свята була жінка, добра яка!
Як це, у спадок?
Віра почала розповідати.
Іван раніше жив із Лідією. Ще зі школи дружили, разом у Політех пішли, а потім повінчалися. Він такий руками золотий, голову мав світлу: що не придумай, усе виходить. Грошей вистачало, замовлення сипалися. Але у мирському житті не міг себе знайти: гроші у магазинах забував, переходив вулицю не там, заблукає, що куди купити не уявляв.
Ваш чоловік не з цього світу, ніби випадково на Землю потрапив. Ми бємось, як риби об лід, нічого, а в цього все саме ллється! дивувались друзі.
Лідія не нарікала. Її хватало на двох. Одягала його на роботу, перевіряла рукавички, закутувала шарфом. Купила машину возила. Бо Іванчик якось у таксі не ту адресу сказав, гадки не мав, куди їде. Вони були дві половинки одного яблука.
Та якось Ліда у лікарню на тиждень потрапила, а вдома ахнула: чоловік цілий тиждень їв суху локшину й пив воду. Чайник навіть не грів. Заморозки її так і залишились.
Без тебе не смачно. І апетиту немає, зізнався Іван.
Син народився такий же геніальний, але його дружина Оксана спокійна дівчина з під Кременця. Справжньою господинею сімї залишалась Лідія і з цього не збирався ніхто сперечатися. Та захворіла й злягла. Дім одразу осиротів. Іван безпорадний готовий платити лікарям усі гривні, світові, аби тільки врятували Лідію. Але нічого не допомагало.
Лідія тихцем молилась але не за себе, а за чоловіка з сином та онука Лесика, бо як же ж вони без неї? Це все одно, що восени орхідею в полі під Житомиром висадити!
От саме тоді й зявилася Віра. Вона доглядала стареньких, була далекою родичкою сімейного лікаря. Зайшла уперше зустрів її чоловік майже прозорий, з очима повними беззахисності. У хаті хаос: гори білизни, посуд не мили, попри посудомийну машину, і боліло повітря.
На ліжку худенька, світлоока Ліда. Усміхнулась Вірі. Та закотила рукава взялася до роботи.
До вечора усе сяяло, пил вилетів, повітря стало легким і пахучим. З кухні аромат котлеток, вареників, печені курки. Умита Лідія заснула на чистій постелі. Іван вже хотів у тонкій куртці тікати у справах, але гучний голос Віри його зупинив:
Куди це ви, дорогенький, у таку холоднечу? Дружині потрібен здоровий чоловік! Ось вам курточку, обмотую шарфиком, шапку на вуха, вперед з піснею! впевненим голосом наказала Віра.
Ліда в кімнаті не стримала сліз. Так, галаслива Віра але усе в руках горить. Людина просто файна!
Дякую, Боже. Тепер вони під наглядом, пошепки промовила.
Коли стало геть зле, Лідія зважилась говорити з Вірою. Почала здалеку: хто де живе, як справи, скільки років. Віра жила з мамою та сестрою у старій «двушці» на околиці Львова тіснувато, частенько більше на роботі, ніж вдома. 45 років, не була заміжня, романи то таке, та не до весільного маршу. Весело сама проживу, не перша.
І тут Ліда їй видала:
Віро, доглянеш мого Іванчика, коли мене не стане? Я тобі чоловіка по заповіту, умовно так. Бо простуджується, всім вірить
Віра трохи розгубилась, хотіла відмовити та Ліда її відмовою не зупинила:
Не відмовляй, хоч перший час подбай! Віруню, я б на коліна стала просити!
Віра пообіцяла.
Лідії не стало. Віра подумала: «Та ну його Ще скажуть, з квартирою до нього підкотилась». Та й не подобався він їй, і вона йому. Як колобок без шкоди й агрусу.
Але дала ж слово і вирішила відвідати. Постукала тихо. Відчинила двері не замкнені. В глибокій кімнаті на долівці сидів Іван, у руках тримав халат Лідії й вив у нього, як маленький пес, залишений господарями. Весь тремтів від жалю.
Віра підійшла до нього, він схопився за її руку, гірко розплакався. Вона обійняла:
Ой, ти ж бідак, права Ліда Потерпи, зараз заварю тобі липового чаю, ось ще трохи й полегшає
Будинок ожив. Іван вичікував її кожного приходу, радів. Так і перебралася жити до нього: говоритиме хто хай говорить, кіт з вулиці теж жива душа, а тут людина безпорадна, кинута. Мов черепаха, вивернута панцирем угору і повзи, як знаєш! А допомогти ж треба, скільки сил вистачить.
Усе стало на місця Іванчик лагідний, далекий від підступності, мудрий, із грошима турбот немає, змусив Віру кинути підробітки. Злі язики щось шепотіли, та недовго Віра швидко розпорошила балачки, як осінній туман.
А хіба люди тільки котів із собак підбирають? Людину хіба ні? От так я І син його зараз до себе кличе, каже допоможіть з малим Лесиком. Я й радію хоч і десять онуків няньчитиму, все буде гаразд! розповідала Віра.
І в цю мить розчинились двері вагон-ресторану, затягнувшись незвичним шепотінням, ніби пісок під ногами. Увійшов Іван у довжелезному шарфі, з букетом польових маків, немов з іншого світу.
Нащо підвівся? Слабенький ти ще, ой, не можна тебе лишати самого Дивись, спітнів треба перевдягнутись! заклопотано шепоче Віра.
Він зніяковіло простягає:
Вірочко, я тобі у бабусі на станції квіточок купив, до душі?
Віра ще більше зарум’яніла, ніж соняшник у липні, й поклала свою руку йому на плече. Пара разом рушила до виходу і зникли в потоці людей на пероні під луцьким ранком, Віра несла величезну валізу, а Іван малу сумку, а сама пильно тримала його за комір курточки, аби не загубився у людському морі.
І хоч усе це було, мов сон, і трохи дивний всі розуміли: буде вона йому таки другою дружиною.
