Кімната у нотаріуса була задушливою й пахла старими паперами. Оксана сиділа на незручному стільці, відчуваючи, як від хвилювання спітніли долоні. Поряд розташувалася Ганна — її старша сестра, одягнена в дорогий бізнес-костюм із ідеальним манікюром. Здавалося, вона прийшла не на читання заповіту, а на важливу нараду.
Ганна гортала щось на екрані телефону, час від часу кидаючи байдужі погляди на нотаріуса, ніби поспішала піти. Оксана нервувала, крутячи ремінець свого поношеного сумча. У тридцять чотири роки вона все ще почувалася сором’язливою молодшою сестрою поруч із впевненою, успішною Ганною. Робота у місцевій бібліотеці не приносила багато грошей, але Оксані подобалася її справа.
Однак інші ставилися до цієї професії скоріше як до хобі, особливо Ганна, яка обіймала посаду у великій компанії й заробляла значно більше, ніж Оксана за цілий рік. Нотаріус, літній чоловік у окулярах, прочистив горло й відкрив папку з документами. У кімнаті стало ще тихіше. Десь на стіні тихо цокав старий годинник, підкреслюючи напружену атмосферу.
Час ніби сповільнився. Оксані раптом згадалися слова діда: «Найважливіше у житті відбувається у тиші».
— Заповіт Миколи Івановича Шевченка, — почав він монотонним голосом, який лунав у маленькому кабінеті.
— Заповідаю двокімнатну квартиру на вулиці Центральній, будинок 27, квартира 43, разом із меблями та предметами побуту, моїй онуці — Ганні Вікторівні.
Ганна навіть не відірвала очей від телефону, ніби заздалегідь знала, що отримає найцінніше. Її обличчя залишалося спокійним і беземоційним. Оксана відчула знайомий біль у грудях. Знову те саме. Знову вона друга.
Ганна завжди була першою, завжди отримувала найкраще. У школі вчилася на відмінно, потім вступила до престижного університету, вийшла заміж за заможного бізнесмена. У неї була стильна квартира, дорога машина, модний одяг. А Оксана? Вона завжди залишалася у тіні старшої сестри.
— Також будинок у селі Вересок із усіма господарськими будівлями та земельною ділянкою площею дванадцять соток заповідаю моїй онуці — Оксані Вікторівні, — продовжив нотаріус, перегортаючи сторінку.
Оксана здригнулася. Будинок у селі? Той самий, ледве тримаючийся, де дід жив останні роки? Вона згадувала його нечітко — бачила лише кілька разів у дитинстві. Тоді будинок здавався готовим розвалитися будь-якої миті. Облуплена фарба на стінах, протікаючий дах, зарослий двір — усе це викликало тривогу.
Ганна нарешті відірвалася від екрана й глянула на сестру з ледь помітною усмішкою:
— Ну що ж, Оксанко, тобі хоч щось дісталося. Хоча, чесно кажучи, не уявляю, що ти робитимеш із цим непотрібом. Можна знести й продати землю під дачі.
Оксана мовчала. Слова застрягли в горлі. Чому дід так вирішив? Невже й він вважав її невдахою, якій навіть гарний будинок не потрібен? Їй хотілося плакати, але вона стрималася — не тут, не перед Ганною й суворим нотаріусом, який дивився на неї з ледь помітною співчутливістю.
Нотаріус продовжив читання формальностей, перераховуючи умови заповіту. Оксана слухала розсіяно, не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Дід завжди був справедливою людиною. То чому ж він так нерівномірно розділив спадщину? Нарешті формальності закінчилися. Нотаріус передав кожній із сестер необхідні документи та ключі.
Ганна швидко підписала всі папери, акуратно поклала ключі в елегантну сумочку й підвелася. Її рухи були впевненими, діловими.
— Мені треба йти, у мене зустріч із клієнтами, — сказала вона, навіть не глянувши на Оксану. — Позвоню пізніше. Не засмучуйся — адже тобі щось дісталося.
І пішла, залишивши за собою легкий шлейф французьких парфумів.
Оксана довго сиділа в кабінеті, тримаючи в руках ключі від сільського будинку. Вони були важкими, залізними, іржавими по краях, старовинними, з довгими зубцями. Зовсім не схожими на витончені ключі, які отримала Ганна. На подвір’ї вже чекав її чоловік — Дмитро. Він стояв біля свого поношеного авто, курив і нетерпляче поглядав на годинник.
На його обличчі було видно роздратування. Як тільки Оксана вийшла, він притушив цигарку ногою.
— Ну, і що тобі дісталося? — запитав він без жодного привітання. — Сподіваюся, хоч щось варте?
Оксана повільно розповіла йому зміст заповіту. З кожним словом обличчя Дмитра все більш похмурішало.
Коли вона закінчила, він просто стояв мовчки, а потім раптом ударив по капоту.
— Будинок у селі?! Ти серйозно? Ти знову все зіпсувала! Твоя сестра отримує квартиру в центрі вартістю як мінімум три мільйони, а ти — якусь руїну!
Оксана здригнулася від його грубості. Р
