У однієї літньої жінки була песик. Її син подарував їй дуже цуценя крихітного, як мізинчик. Жінка нещодавно пережила інфаркт, і син вирішив подарувати песика, щоб підтримати матір, підбадьорити її, відволікти від гірких думок. І це справді допомогло.
Бабуся а насправді це й була бабуся на очах почала одужувати. Її здоровя міцнішало з кожним днем! Вона стала регулярно виходити на подвіря зі своїм маленьким Павлусиком так назвала його через мініатюрність, немов дрібка маку. Павлусик завжди був поруч лагідний, слухняний, веселий. Вигулювала господиня його на тоненькому мереживному повідку або ж брала на руки й носила у плетеній сумочці.
Якось вийшла вона з Павлусиком на свіже повітря, і біля лавочки спинилася дорога машина. Хлопець і дівчина, молоді з виду, розчулено попросили дозволу погладити песика. Бабусі було незручно відмовити, хоч серце й підказувало не варто. Вона обережно піднесла Павлусика до опущеного вікна, і раптом дівчина схопила песика на руки, а хлопець натис на газ і авто зникло за рогом.
Бабуся кинулася навздогін, кричала, плакала. Від розпачу спіткнулася, впала, забилася й втратила свідомість. Сусіди підняли тривогу, викликали «швидку допомогу», і невдовзі літня жінка опинилася у лікарняній палаті. Син прибіг до неї а вона лежить, бліда, з посинілими губами; пошепки лишень повторює імя свого Павлусика. Сльози текли по зморшкуватих щоках, губи шепотіли: «Павлусик».
Син, знаєте, не зламався. Друзі-сусіди добре запамятали номер машини і пригадали, до кого вона приїжджала у дворі. Син підключив знайомих у формі ті діяли швидко, і за добу вже знали, де мешкає той автовласник. Ох і пишний, скажу вам, маєток під Києвом, не обділений багатством. Та й сама машина не з дешевих, така, що впадає в око кожному.
Син приїхав туди і примусив відкрити двері. Увійшов до вітальні і побачив Павлусика. Бідолашний цуцик, хворий, виснажений. Від дня викрадення він нічого не їв, тільки жалібно скиглив, а далі вже й не міг лиш схлипував та стогнав від суму й болю.
Як він забрав Павлусика то вже інша історія, але зміг. Тим паче, що самі викрадачі вже натішилися й не знали, що з ним робити. Веселощів і радості собачка не приносила тільки сум, тугу і клопоти.
Бабуся, на щастя, видужала. І Павлусик також одужав невідступно йде за нею, у дворі тримається близько й ховається в сумочку, щойно підходить хтось незнайомий. Вони знову разом.
Замисліться: не можна красти чуже щастя. Чужу любов. Бо іноді це єдине, що тримає людину на цій землі будь-що: інша людина, дідусева Волга, маленький клаптик саду, перше місце на якомусь там конкурсі Навіть те незначне, те мікроскопічне, дає сенс життю.
Не відбирайте у людей їхню маленьку радість. Вкрадене щастя щастя не принесе воно спустошує душу, яка і так крихітна, як кажуть, важить із кілька грамів. Але в ній ціле людське життя.
