**Сідина у чуприну. Життєва історія**
— Василю, Васильку? А що в тебе на роботі? Усе гаразд?
— Нормально. Як завжди.
— Василю, Васильку, ходімо вечеряти! Я вареників наліпила, як ти любиш. Ну ж бо!
— Не хочу.
— Василю, Васильку, як же так? Я ж тебе чекала, без тебе не сідала.
— Годі, Марічко! Ну що ти чіпляєшся, немов реп’ях? Дай хоча б трохи спокою! Набридла ти мені, як та дощова хмара. Хіба без мене й ложку до рота не донесеш?
— Василю, не сердься…
— Тьху! Гидко слухати! Тобі самій не огидно, Марічко? Нащо ти переді мною так вивертаєшся? Ти мене своєю турботою душиш, розумієш? Задихаюся я з тобою! Набридло все, Марічко, сили нема. Не життя це — мука. Твоє постійне “Василю, Васильку!” Скільки можна?
— Васильку, глянь, може, горілочки ковтнеш? Воно полегшає. Ти втомився… — Марія провела рукою по фартуху, винувато опустивши очі.
— Ну й дурна ж ти! Ще й фартух цей наділа! Інша в мене є, чуєш? Інша! Її одну люблю, без неї й дихати не можу! Іду я від тебе, Марічко!
— Ідеш? Подумав добре? Не дивись, що я тиха, — назад шляху не буде. Ти ж мене знаєш. Підеш — іди, але пам’ятай: не прийму. А чи потрібен ти тій іншій? Легко мені бачити, як ти до неї бігаєш? Легко сидіти за столом, знаючи, що в тебе інша? Подумай, Василю, чи варта твоя любов того, щоб руйнувати сім’ю?
— Не повернуся.
Василь, не знявши чобіт, увійшов у спальню. На світлих вишитих рушниках залишилися брудні сліди. Він шарпав речі, кидаючи їх у сумку. Оглянув кімнату останнім поглядом і вийшов, не дивлячись на Марію.
Дорогою до нової оселі його гризли думки. Навіщо так? Чи правильно він робить? Адже прожили з Марією понад 20 років. Син — добрий хлопець, служить далеко. Як він сприйме розлучення? Але в серці Василя вже нічого не лишилося — навіть поваги до дружини. Це її вічне “Василю, Васильку!” Він давно знав, що вона здогадується, але мовчала. Інша б давно вила, била посуд, а Марія тільки дивилася тихим докором.
А ще ця її пристрасть до старовини. Зовсім з’їхала з глузду! Колись була розумною жінкою, а тепер — тільки вишиванки, рушники, глечики з мальвами. Наче в хаті музей! А Оксана — зовсім інша. Молода, сучасна. Ім’я як блискавка — яскраве, різке. Вона навіть говорила інакше — швидко, сміливо. У неї все блищить: меблі, одяг, взуття. Жодних старосвітських дурниць. З нею Василь почував себе знову молодим. Та й різниця у віці — вона ж ледь старша за їхнього сина!
***
Марія сиділа на кухні, дивилася на брудні сліди на вишитих рушниках і плакала без сліз. Він так нічого й не зрозумів. Не зрозумів, навіщо вона збирала ці вишиванки, старовинні глечики, ткала рушники. А вона сподівалася, дурна! Може, коли в хаті буде, як у їхній молодості, він згадає, згадає їхнє кохання…
Згадала, як вони одружилися. Молоді, бідні, але щасливі. Жили в старій хаті після діда — тісно, але затишно. Ввечері розводили вогнище, пекли картоплю в попелі. Їли разом, сміялися, обличчя в сажі — а в серцях радість. Потім колгосп виділив їм землю. Разом будували будинок, садили сад. Усе робили самі — і це було їхнє, рідне.
А потім з’явилася Оксана. Вернулася з міста — модна, смілива. Влаштувалася в сільраду, за два роки стала заступницею. Голова сільраду за нею бігав, але сім’ю не кинув. А Василь? Як той зацькований пес — підбіг на перший же поклик.
***
Марія встала, зірвала рушники з полиці, зібрала їх у вузол. Нащо вони тепер? Він нічого не пам’ятає. Нічого святого.
Не показувала нікому свого болю. На роботі — усміхнена, з Василем віталася, як із звичайним сусідом. Він спочатку озирався, немов чекав скандалу. А потім звик.
А коли вона подала на розлучення — навіть очі йому блиснули: “Ото як! Думав, буде плакати, а вона — байдужа.”
***
— Маріє, я прийшов поговорити. Будинок наш спільний, а живеш ти в ньому одна.
— Що, хочеш з Оксаною до мене підселитися?
— Не крутись. Ділити треба. Продаватимемо.
— Продавати? Те, що своїми руками будував?
— В мене вже покупці є.
— Ні. Чужим не віддам.
— Тоді через суд…
— Не треба. Викупи мою частку.
— Ти жодна залишишся? Куди підеш?
— Це вже не твоя справа.
***
Марія дивилася у вікно автобуса на село, що залишалося позаду. Їхала до сина — він уже й хату шукав. Не боїться — ветлікар завжди знайде роботу.
Шкода будинку? Ні. Не приніс він щастя. Нехай Василь живе там, коли так хоче.
***
Василь сидів на новому дивані в яскравій кімнаті Оксани. Скло, блискітки, ш
