Нормальних тут немає
Тамара спустилася з човна, пахнучого смолою і річковою трясовою, і одразу зрозуміла — назад вже не повернеться. Повітря тут інше: вологе, пропитане ароматом сосни, моху, риби й чогось ще, ніби саме життя без зайвих домішок.
— Ласкаво просимо, — сказав провідник, хлопець у рибальському жилеті. — Це база «Живі Води». Ставте намет, де хочете. Туалет вон там. Хочете працювати — завтра о восьмій на березі. Прибираємо сміття.
Тамара кивнула. Слово «працювати» її не лякало. Лякало інше — мовчання. Вперше за довгі місяці їй ніхто не задавав питань. Ніхто не питав: «Як ти?», «Ти вже встигла?», «Ти знову будеш викладати?». Ніхто не дивився з жалем чи тривогою.
Вона розклала намет на пагорбі, біля кромки Дніпра. Сіла на брязкоту, зняла чоботи, опустила ноги в крижану воду. І вперше за довгий час — не заплакала.
Пройшло два тижні. Тамара несла відра, копала траншеї, мила каструлі. Руки в царапинах, спина боліла від важкого інструменту, а в голові — тиша. Люди на базі були різні: студенти, біологи, колишні айтішники, художники, волонтери з усіх кутків України. Усі — трохи чудаки. Усі — трохи загублені.
— Ким ти була? — спитала ввечері Орися, дівчина з рудими косами і голосом, наче кобзар.
— Вчителькою. Історія мистецтва. Університет у Києві.
— Чому пішла?
— Син помер. Рік тому. Він утонув. Слів просто… не залишилося.
Орися не вигукнула, не розмахнула руками. Лише кивнула:
— Розумію. У мене тато — рак. Помер у грудні. Я уїхала сюди. Інакше зійшла б з розуму.
— Тут не зійдеш?
— Тут з розуму можна зійти, але не страшно.
Тамара вперше усміхнулася.
Вона почала малювати. Прямо на крафтовому папері зі старих мішків. Зарисовки річки, птахів, людей біля вогнища. Іноді — свого сина. Тепер він у рибальському жилеті з веслом і ширяє усмішкою.
Одного разу хтось розвісив її малюнки на мотузці біля їдальні. А ввечері всі принесли свої — фотографії, вірші, вироби з кори.
— Оголошую день самовираження, — вигукнув Андрій, високий і вічно лохматий координатор. — Хто ким був, ким став, ким хоче бути — покажіть!
— А ти? — спитала Тамара.
— Я був маркетологом. Тепер — чоловік з сокирою. І мені, знаєш, подобається.
Вони обидва сміялися. І більше не ховали свої шрами.
На третій місяць прийшла біда. Не з лісу — з міста. На човні підпливли мати й сестра Тамари. Як привиди в яскравих вітровках, з величезними валізами і обличчями, сповненими докору.
— Тамара! Ти з розуму зійшла?! — мама стояла біля її намету. — Де ти взагалі? Тут люди‑дикуни! Як ти виглядаєш! Божевіль, це взагалі законно?
Сестра — Вероніка — оглядалася, ніби шукала, куди скаржитися.
— Ми так за тебе хвилювалися! Ти не береш трубку, не відповідаєш на повідомлення, зникла, як підліток. А між іншим, тобі майже сорок! Ти вчителька!
Тамара мовчала. Люди біля вогнища застигли. Орися підходила ззаду, тихо доторкнулася до її плеча:
— Потрібно?
— Ні. Я сама.
— Ми в шоці, — продовжувала мати. — Ми з Вероною думали, ти… у депресії. Хочемо забрати тебе додому. Поговорили з психотерапевтом, він каже, потрібна реабілітація.
— Це і є моя реабілітація, мамо.
— Не дурнись. Ти спиш у наметі! Ти носиш воду! Ти гуляєш з чужими!
— Вони не чужі. А ти… ти давно мене не чуєш.
— Тамаро, — втрутилася Вероніка. — Ти нас не чуєш. Ми ж твоє сім’я!
— Де ви були, коли я лежала під ковдрою тижнями? Коли не могла піднятись? Коли щодня думала, що краще б я померла замість нього?
— Ми… намагалися допомогти!
— Ні. Ви дзвонили, казали: «Зберися, ти сильна». Сильна — це не допомога. Це виправдання, щоб не бути поруч.
На хвилину настала тиша. Лише річка плескалась, ніби погоджуючись.
Андрій підбіг, запропонував чашку чаю. Мама підскочила:
— Хто це?! Він тебе зомбував?
— Це людина. Один з небагатьох, хто не боїться моєї болі. А я — не зомбі. Я — жива.
— Ти божевільна, — прошепотіла Вероніка. — Просто божевільна.
— Можливо. Але це мій вибір.
Вони поїх
