Рідний син зрадив свою матір
На випускному всі дівчата мріяли знятися з ним на фото. Він обрав Ганну… Ні красою вона не блищала, ні розумом, ні освітою. Зате батько – начальник районного масштабу. І сукня в Ганни на балі була найдорожча… І до університету вона, звісно, пройшла. От так, ніби взяла його за руку на випускному – і не відпускала роками, аж до весілля довела.
***
ЖИТТЯ ЯК Є. Синочок
Маленьким ним милувалися, як витвором мистецтва. Обличчям – ангел, а ще й умів так солодко підлеститись! Візьме хто на руки – а він, ніби рідний, пригортається. Цукерку йому сунули навіть незнайомці. Марта боялася, щоб не зурочили дитину. А в школі бувало й так – дівчата сварились між собою, бо кожна хотіла з ним дружити, а потім і зустрічатись. Іванко – і відмінник, і спортсмен. Тільки бідний дуже. Та місцеві красуні й не помічали, що їхній ідол носив одні джинси, доки вони не розлізлися по швах. З інших сміялись би, а з нього – ні! На випускному всі дівчата мріяли знятися з ним на фото. Він обрав Ганну… Ні красою вона не блищала, ні розумом, ні освітою. Зате батько – начальник районного масштабу. І сукня в Ганни на балі була найдорожча… І до університету вона, звісно, пройшла. От так, ніби взяла його за руку на випускному – і не відпускала роками, аж до весілля довела.
Марта перед весіллям продала кабана, віддала синові гроші – і все! Взяв Іван ті кілька тисяч – і пішов…
* * *
У село Марта приїхала з малим хлопчиком на руках. Чи то люди вигадали, чи справді так було – хтозна. Нібито хату купив їй батько дитини, щоб не чіплялась, бо він одружений. Ніхто з селян її родичів не бачив. Жила Марта скромно. Працювала у сільмазі, тримала невелике господарство. Бувало, сватались до неї, та куди там! Відмовляла всім, мовляв, є в мене… чоловік! Сміх та й годі! Подруги бувало чіплялись: важко ж самій… А вона сердилась.
Коли повела в перший клас Іванка, в перший же день побачила його – Олега, вчителя фізкультури, який щойно після інституту прийшов у школу. Зустрілися очима ненароком. А потім очі самі шукали один одного… Якось непомітно і стали зустрічатись. Він возив Іванка на велосипеді, вчив латати камеру, ходили влісок зимою, а навесні вже разом садили город. Марта все боялась сказати синові правду, бо помічала: коли обіймала Олега, або просто торкалась до нього при малому, той відразу насуплювався і мовчав.
— Чому, сину? Він же добрий! Він буде твоїм татом… — шепотіла хлопчикові, проводжаючи коханого.
— Не хочу, щоб ти його любила! Хочу, щоб любила тільки мене! — бурчав малий.
Одного ранку прокинувшись, Іванко побачив у ліжку матір з Олегом.
— Тепер так і буде, хлопче! — обійняв його чоловік, який і справді всією душею до нього прив’язався.
— Не буде! Я не хочу, щоб ти з нами жив! — заревів на всю хату. Снідати з ними не став і кудись подівся. Аж увечері знайшла його мати, привела додому.
— Він у хаті? — запитав крізь сльози, показуючи на двері.
— У хаті…
— Хай іде геть. Бо я не зайду!
— Сину! Він же тебе й словом не скривдив! Будемо жити сім’єю, як усі… — умовляла дитину.
— Не хочу як усі! Хочу тільки з тобою! Він не мій тато!
— Він буде твоїм татом, ось побачиш…
Олег вийшов із хати з валізою, як і прийшов. Обійняв Марту, пригорнув і поцілував у чоло.
— Подумай, Іванку. Я ж не ворог вам, — промовив, ніби соромлячись. — Подумаєш?
— Ні! — малий похитав головою й відвернувся.
— Якщо візьмеш його жити – я втечу! — сказав матері, коли за Олегом зачинилась хвіртка.
Марта вибрала сина. Олег поїхав із села, мабуть, далеко, бо більше його ніхто не бачив. А Марта під Новий рік народила ще одного сина – Олежка. Хвилювалась, чи старший прийме його, та Іванко, який завжди був допитливим, навіть не спитав, звідки з’явився малий. Любив його, доглядав. А Марта ніби весь час відчувала провину перед старшим, боялась його навіть словом зачепити.
— У мене Іванко такий дорослий, — хвалилась подругам, — така золота дитина, що не я йому, а він мені поради дає.
Ті лише переглядались, бо добре знали: саме через «пораду» сина Марта залишилась сама…
Те, що її Іванко зі школи дружив із Ганною, тільки раділа. Вона з заможної родини – одружаться, то допоможуть синові й на ноги стати, і в люди вибитись, — тішила себе надією.
Як завжди, чекала сина-студента у суботу додому. Пироги спекла, холодець зварила. Вже давно поїзд пройшов, а Іванка немає.
— Мамо! — біжить зі стадіону Олежко, — а наш Іванко пішов із Ганною до неї додому!
Не вечеряли. Чекали. А він не прийшов. Не прийшов і вранці. Забіг по дорозі до поїзда. Не поцілував матір, як завжди.
