У нотаріуса було душно, і пахло старими паперами. Ганна сиділа на незручному стільчику, відчуваючи, як від хвилювання у неї потіють долоні. Поряд розташувалася Олена — її старша сестра, одягнена у дорогий бізнес-костюм з ідеальним манікюром. Здавалося, вона прийшла не на читання заповіту, а на важливу зустріч.
Олена гортала щось на екрані телефону, час від часу кидаючи байдужі погляди на нотаріуса, наче поспішаючи піти. Ганна нервово крутила ремінець свого потертого рюкзака. У тридцять чотири роки вона все ще відчувала себе тією самою сором’язливою молодшою сестрою поруч із впевненою, успішною Оленою. Робота у місцевій бібліотеці була не дуже прибутковою, але Ганні подобалася її справа.
Однак інші ставилися до цієї професії як до хобі, особливо Олена, яка обіймала посаду у великій компанії та заробляла значно більше, ніж Ганна за цілий рік. Нотаріус, літній чоловік у окулярах, прочистив горло і відкрив папку з документами. У кімнаті стало ще тихіше. Десь на стіні тихо цокав старий годинник, підкреслюючи напружену атмосферу.
Час ніби сповільнився. Ганні раптом згадалися слова діда: “Найважливіші речі у житті відбуваються у тиші”.
— Заповіт Миколи Івановича Коваленка, — почав нотаріус монотонним голосом, який лунав у маленькому кабінеті.
— Я заповідаю двокімнатну квартиру на вулиці Хрещатик, будинок 27, квартира 43, разом із меблями та побутовими речами, своїй онуці — Олені Вікторівні.
Олена навіть не підвела очі від телефону, наче вже заздалегідь знала, що отримає найцінніше. Її обличчя залишалося спокійним і беземоційним. Ганна відчула знайомий біль у грудях. Знову те саме. Знову вона — друга.
Олена завжди була першою, завжди отримувала найкраще. У школі вона вчилася на відмінно, потім вступила до престижного університету, вийшла заміж за заможного бізнесмена. У неї була стильна квартира, дорога машина, модний одяг. А Ганна? Вона завжди залишалася у тіні старшої сестри.
— А також будинок у селі Верховина з усіма господарськими будівлями та земельною ділянкою у дванадцять соток я заповідаю своїй онуці — Ганні Вікторівні, — продовжив нотаріус, перегортаючи сторінку.
Ганна здригнулася. Будинок у селі? Той самий, ледь не розвалений, у якому дід жив останні роки? Вона пам’ятала його дуже невиразно — бачила лише кілька разів у дитинстві. Тоді будинок здавався таким, ось-ось розвалиться. Облуплена фарба на стінах, течучий дах, зарослий двір — усе це викликало тривогу.
Олена нарешті відвела погляд від екрана і глянула на сестру з ледь помітною усмішкою:
— Ну що, Ганнусю, тобі хоча б щось дісталося. Хоча, чесно кажучи, я не уявляю, що ти робитимеш із цим старим мотлохом. Може, зруйнуєш і продаси землю під дачі?
Ганна мовчала. Слова застрягли у горлі. Чому дід так вирішив? Невже він теж вважав її невдахою, якій навіть новий будинок не потрібен? Їй хотілося плакати, але вона стрималася — не тут, не перед Оленою і суворим нотаріусом, який дивився на неї з ледь помітною співчутливістю.
Нотаріус продовжив читати формальності, перераховуючи умови заповіту. Ганна слухала розсіяно, не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Дід завжди був справедливою людиною. То чому ж він так несправедливо поділив спадщину? Нарешті формальності закінчилися. Нотаріус передав кожній із сестер необхідні документи та ключі.
Олена швидко підписала всі папери, акуратно поклала ключі у свій стильний клатч і підвелася. Її рухи були впевненими, діловими.
— Мені треба йти, у мене зустріч із клієнтами, — сказала вона, навіть не глянувши на Ганну. — Буду на зв’язку. Не дуже засмучуйся — адже тобі щось дісталося.
І вона пішла, залишивши за собою легкий шлейф французьких парфумів.
Ганна довго сиділа у кабінеті, тримаючи у руках ключі від сільського будинку. Вони були важкими, залізними, іржавими по краях, старомодними, з довгими зубцями. Зовсім не схожими на елегантні ключі, які отримала Олена. На вулиці вже чекав її чоловік — Андрій. Він стояв біля свого потертого авто, курив і нетерпляче поглядав на годинник.
На його обличчі було видно роздратування. Щойно Ганна вийшла, він притушив цигарку ногою.
— Ну, що дісталося? — запитав він без жодного привітання. — Сподіваюся, хоча б щось варте?
Ганна повільно розповіла йому зміст заповіту. З кожним словом обличчя Андрія ставало похмурішим.
Коли вона закінчила, він просто стояв у тиші, а потім раптом ударив по капоту машини.
— Будинок у селі?! Ти серйозно? Ти знову все зіпсувала! Твоя сестра отримує квартиру в центрі вартістю як мінімум три мільйони, а ти — якийсь руїни!
Ганна здригнулася від його грубості. Раніше Андрій
