**Щоденник.**
Дідусь заповів мені старий будинок у селі в аварійному стані, а сестра отримала двокімнатну квартиру в самому центрі міста. Чоловік назвав мене невдахою та переїхав до моєї сестри. Втративши все, що мала, я поїхала в село. Коли зайшла в будинок, була вражена до глибини души…
В кабінеті нотаріуса було душно, пахло старими паперами. Я сиділа на незручному стільці, відчуваючи, як від хвилювання спітніли долоні. Поряд — моя старша сестра Олена в дорогому костюмі та з ідеальним манікюром. Виглядало, ніби вона прийшла не на читання заповіту, а на важливу зустріч.
Вона гортала щось у телефоні, час від часу кидаючи байдужі погляди на нотаріуса, ніби поспішала піти. Я нервово крутила ремінець свого зношеного рюкзака. У тридцять чотири роки я все ще почувалася тією самою сором’язливою молодшою сестрою поруч із впевненою, успішною Оленою. Робота в сільській бібліотеці не приносила багато грошей, але я любила її.
Олена ж обіймала посаду у великій компанії і заробляла більше, ніж я за рік. Нотаріус, літній чоловік у окулярах, прочистив горло й відкрив папку з документами. У кімнаті стало ще тихіше. Десь на стіні тихо цокав старий годинник, підкреслюючи напружену атмосферу.
Час ніби сповільнився. Мені раптом згадалися дідусеві слова: «Найважливіше в житті відбувається в тиші».
– Заповіт Миколи Івановича Шевченка, – почав він монотонним голосом.
– Двокімнатну квартиру на вулиці Центральній, будинок 27, квартира 43, разом з меблями та побутовими речами, заповідаю своїй онуці – Олені Вікторівні.
Олена навіть не підняла очі від телефону, ніби й так знала, що отримає найцінніше. Її обличчя залишилося спокійним. Я відчула знайомий біль у грудях. Знову. Знову я – друга.
Олена завжди була першою, завжди отримувала найкраще. У школі вчилася на відмінно, потім вступила до престижного університету, вийшла заміж за заможного бізнесмена. У неї була стильна квартира, дорога машина, модний одяг. А я? Я завжди залишалася в її тіні.
– А також будинок у селі Верховина з усіма господарськими будівлями та земельною ділянкою у дванадцять соток заповідаю своїй онуці – Ганні Вікторівні, – продовжив нотаріус.
Я здригнулася. Будинок у селі? Той самий, ледве тримаючийся, де дідусь жив останні роки? Я пам’ятала його ледве-ледве – бачила лише кілька разів у дитинстві. Тоді він здавався майже руїною: облуплені стіни, течучий дах, зарослий двір.
Олена нарешті відірвалася від екрана й глянула на мене з усмішкою:
– Ну що, Ганнусю, ти хоч щось отримала. Хоча, чесно кажучи, не уявляю, що ти робитимеш із цим старим мотлохом. Може, знесеть і продаси землю під дачі?
Я мовчала. Слова застрягли в горлі. Чому дідусь так вирішив? Невже й він вважав мене невдахою, якій навіть пристойний будинок не потрібен? Хотілося плакати, але я стрималася – не тут, не перед Оленою й суворим нотаріусом.
Нотаріус продовжив читати формальності. Я слухала розсіяно, не розуміючи до кінця, що відбувається. Дідусь завжди був справедливою людиною. Чому ж тоді поділив спадщину так нерівно?
Олена швидко підписала всі папери, акуратно поклала ключі в сумку й підвелася.
– Мені треба йти, у мене зустріч, – сказала вона, навіть не глянувши на мене. – Буду на зв’язку. Не засмучуйся – адже ти хоч щось отримала.
І пішла, залишивши після себе легкий шлейф парфумів.
Я сиділа в кабінеті, тримаючи в руках ключі від сільського будинку. Вони були важкими, залізними, іржавими по краях. Зовсім не схожі на елегантні ключі Олени.
На вулиці мене вже чекав чоловік – Микола. Він стояв біля своєї потертої машини, курив і нетерпляче поглядав на годинник. На його обличчі читалося роздратування.
– Ну, що дісталося? – запитав він, навіть не привітавшись.
Я розповіла йому про заповіт. З кожним словом обличчя Миколи ставало похмурішим. Коли я закінчила, він мовчки вдарив кулаком по капоту.
– Будинок у селі?! Серйозно?! Ти знову все провалила! Сестрі – квартира в центрі вартістю мільйони, а тобі – якісь руїни!
Я здригнулася від його грубості. Раніше Микола рідко підвишував голос, але останнім часом став нервовим, особливо коли йшлося про гроші.
– Я нічого не обирала, – пробубніла я. – Це рішення дідуся.
– Але ти могла вплинути! Показати, що заслуговуєш більшого!
Його слова різали, як ніж. Сім років шлюбу, а він говорить зі мною, як із чужою.
– Миколо, будь ласка, не кричи. Люди дивляться.
– Може, з цим будинком щось можна зробити? – тихо запропонувала я.
– Що можна зробити з руїною в глушині? Навіть сто тисяч за нього не дадуть.
Микола різко сів у машину, грюкнув дверима й не сказав більше ні
