Слухай мене уважно, продовжив співмешканець. Або твоя донька віддає мені авто, або нехай виїжджає! Я не буду жити в домі, де мене не поважають! А куди ж вона подінеться? Це не твоя турбота! Доросла вже. Час самостійно жити
Олеся стояла в коридорі батьківської хати і слухала, як мати пояснює їй через двері ванної, чому вона має віддати свою машину.
Олесю, ну подумай! Василь щодня їздить на роботу. А ти студентка. Тобі що, важко маршруткою?
Дівчина притулилася до стіни й заплющила очі. Авто їй подарував дідусь на двадцять років. Невдячне, але своє. Перше в житті. Дід тоді сказав: «Щоб ні від кого не залежала. Щоб сама вирішувала, куди їхати».
Мам, машина зареєстрована на мене, спокійно відповіла Олеся.
Ну й що? Ми ж родина! голос матері став вищим. Василь для тебе, як батько. Памятаєш, як він тобі з алгеброю допомагав у десятій класі?
Олеся памятала. Памятала, як він лаяв її за кожну помилку, як шпурляв зошит об стіл, коли вона не розуміла з першого разу.
Тупісінька! Вся в маму пішла! кричав він тоді.
З ванної долинуло гудіння фена мати явно збиралася кудись. Через пять хвилин вона вийде, і розмова продовжиться. Олеся цього не хотіла.
Я подумаю, збрехала вона і пішла до своєї кімнати.
Але думати було ні про що. Машину вона не віддасть. А ось що робити далі неясно.
Олеся навчалася на останньому курсі університету, підробляла репетиторкою з англійської. Грошей було мало, але вистачало.
Якщо не враховувати, що «життя» проходило в домі, де кожен її крок обговорювався та осуджувався.
Василь зявився у їхній родині, коли Олесі було одинадцять. Мати познайомилася з ним на роботі. Високий, з вусами, говорив голосно та багато.
Матірі це подобалось. Тато був зовсім іншим тихим, мовчазним. Після розлучення він переїхав до Києва, дзвонив рідко.
Спочатку Василь намагався. Носив цукерки, розпитував про школу, іноді водив у кіно. Олеся тоді подумала: «Може, і справді непоганий». Але це тривало недовго.
Як тільки Василь остаточно оселився в домі, все змінилося. Він почав наказувати. Не просити, не пропонувати командувати. Ніби Олеся була не донькою господині домівки, а служницею.
Зроби чаю. Прибери за собою. Не тупцяй. Не грими дверима. Зроби телевізор тихіше. Цей перелік вимог зростав щодня.
А мати… мати перетворилася на захисницю Василя. Будь-яку його скаргу вона негайно підхоплювала.
Олесю, Василь же з роботи втомлений. Невже складно ходити тихіше?
Олесю, ну він же має рацію. Навіщо музику так голосно?
Олесю, подумай про інших.
«Про інших» це означало про Василя. Бо коли Олеся готувалася до сесії і просила не вмикати телевізор на повну, ніхто не зважав.
Ми ж не в читальні, відповідав Василь. Хочеш тиші іди до своєї кімнати.
Кімната Олесі була маленькою, колишньою комірчиною. Там вміщалися лише ліжко та столик. Коли вона туди ховалася, стіни давили, повітря бракувало. Але іншого виходу не було.
З часом Олеся навчилася бути непомітною. Поверталася додому, коли Василь спав або його не було. Їла на кухні, коли там нікого не було. Не втручалася в родинні розмови.
Це працювало, поки не почалася історія з машиною.
Вранці наступного дня мати постукала в її двері.
Олесю, ти прокинулася? Нам треба поговорити.
Олеся сіла на ліжку. На матері була нова сукня, явно дорога. Волосся акуратно зачесане. Вона збиралася кудись вийти.
Слухаю.
Василь учора засмутився. Він думав, що ти легко погодишся з машиною.
А чому він так думав?
Мати сіла на край ліжка, подивилася у вікно.
Олесю, ти ж розумієш… Ми з Василем плануємо весілля. Хочемо все гарно зробити, гостей запросити. А грошей… ну, ти ж знаєш, як зараз важко.
Олеся мовчала.
Василю потрібне авто для роботи. Він нову посаду отримав, відповідальну. Їздити треба буде по районах. На автобусах не зручно.
Нехай купить собі.
На що? Мати підвищила голос, але відразу взяла себе в руки. Олесю, ми ж не чужі. Ми родина! Василь для тебе стільки зробив…
Що саме він для мене зробив? Запитала Олеся.
Мати збентежилася. Помовчала, шукаючи слова.
Ну… він же тебе виховував. Як рідний батько. Допомагав із уроками…
Кричав на мене, хотіла сказати.
Не смій так говорити! Мати схопилася з ліжка. Він намагався! А ти… ти завжди була невдячна. Тато тебе зіпсував, ось і результат.
У кімнаті затихло. Олеся дивилася на матір і не впізнавала її. Колись вони були близькі. Колись мати захищала її, а не чужого чоловіка.
Машину я не віддам, сказала Олеся.
Тоді шукай, де жити, холодно відповіла мати і вийшла.
Олеся залишилася сама. У груд
