Пять років тому моя сусідка поховала свого чоловіка, ветерана, і залишилася сама.
Це було пять років тому. Моя сусідка, пані Олена, щойно втратила свого чоловіка, колишнього воїна, і опинилася зовсім одна. Дітей у них не було. Стара жінка постійно згадувала свого дорогого Михайла.
Вони побралися напередодні війни. Потім Михайло пішов на фронт, а вірна Олена терпляче чекала. Він повернувся живим, але втратив ліву руку. Дуже любив дружину, обіцяв завжди її берегти, але не встиг Помер, лишивши її саму.
На роковини його смерті до неї прийшов великий чорний кіт. Зявився вночі, нізвідки, жалібно нявкаючи під дверима. За вікном завивала завірюха, але пані Олена чомусь почула його. Вийшла а там незнайомий кіт. Зжалилася, впустила в хату, дала молока.
Але кіт їсти не став. З гордовитим виглядом обійшов усі кімнати, обнюхав, потім стрибнув на її подушку, замурчав і одразу заснув.
Пані Олена не наважилася його прогнати і посліпа поруч. Вранці розглянула кота чистий, доглянутий, зовсім не безхатько! Чорний, як смола, з великими зеленими очима й впевненим поглядом. Але один деталь вразив її на лівій лапі не було пальців, ніби їх відірвали.
“Як у мого Михайла!” всхлипнула вона. А кіт тим часом стрибнув їй на коліна й замурчав.
“Треба ж тебе якось звати Може, Барсік?” тихо заговорила вона, гладячи його за вухом. Кіт здригнувся й так пильно подивився на неї, що аж мурашки пробігли.
Його ОЧІ БУЛИ ЛЮДСЬКІ! Не “схожі на людські”, а справжні, людські!
“Бачу, тобі Барсік не подобається. Тоді може Рижик? Гарне імя!” поспішно сказала вона. Кіт невдоволено муркнув, зіскочив і почав рвати кігтями диван.
“Гаразд, гаразд. Не називатиму тебе. Ти просто Кіт. Але залиш диван у спокою, будь ласка”, попросила вона. Кіт щось буркнув, але послухався й гідно пішов до кімнати.
Так вони й зажили пані Олена і Кіт. Я часто навідувалася до неї, і вона розповідала дивовижні речі!
По-перше, Кіт її лікував. Після смерті чоловіка у неї почалося серце, але коли вона лягала, Кіт пригортався до грудей, мурчав і біль миттєво зникав!
Одного разу трапилася історія просто диво! Пані Олена відпочивала, Кіт мурчав поруч. Раптом стук у двері. Вона пішла відчиняти, а за нею й Кіт. На порозі стояв Петро, місцевий пяниця. Втупив ногу в двері, лаявся, вимагав грошей на горілку. Вона відмовлялася, а він став ще грубішим, навіть згадав її померлого чоловіка зневажливо.
Раптом Кіт зашипів і накинувся на нього! Петро відмахнувся, але Кіт знову прыгнув і мало не вціпився йому в горло! Проклинаючи, той пішов. А Кіт подивився на Олену своїми ЛЮДСЬКИМИ очима, гордо підняв хвіст і пішов справу зробив.
Колись ми збиралися до райцентру по дрова. Я прийшла за нею вранці, а вона сидить у домашньому, розгублена.
“Пані Олено, чому не готові? Ходімо, ще встигнемо на попутку”, сказала я.
“Доню, я не піду. Вибач”, відповіла вона тихо.
“Чому?”
“Не знаю, як сказати Не смійся Кіт заборонив мені їхати.”
“Як так?! Я відпросилася з роботи, а ви про кота! Ходімо!” здивувалася я.
“Послухай уважно. Вчора я все приготувала й лягла спати. І сниться мені, що Кіт говорить Так, як ти зараз. Дивиться на мене й каже:
Не їдь завтра, Олено. Залишайся вдома.
У мене мова віднялася! Не те, що кіт заговорив Він назвав мене Олено! Так мене називав лише мій покійний Михайло! І ГОЛОС У НЬОГО БУВ ТОЧНО МИХАЙЛІВ! А потім він заспівав Ту саму пісню, яку Михайло любив:
Десь на полі, за горами,
Де шукають золото
Памятаєш, Оленко, я її співав, коли йшов на фронт?
Я насилу знайшла сили запитати:
Михайле, це ти?!
Так, це я. Бачу, як тобі важко самій, тому повернувся
Скажи Люсі, щоб не йшла на ту операцію. Не виживе
І я прокинулася”
Я оніміла. Довго не могла вимовити слова.
“Пані Олено, вам погано? Може, викликати лікаря?” прошепотіла я.
“Я ніколи не почувалася краще, доню! Я говорила з моїм Михайлом!” відповіла вона крізь сльози.
Я перевірила її тиск дивно, але він був нормальним!
З цього дня вона почала називати кота Михайлом. І він відразу відгукнувся на це імя!
Пророцтво пані Олени (чи кота?) збулося. Автобус, на який ми мали сісти, того дня ледь не розбився. Багато постраждалих. Випадковість? Може. А через тиждень дрова їй все ж привезли
А ще вона попросила передати Люсі, племінниці Михайла, щоб не йшла на операцію. Та не послухала і померла на столі
А ввечері, коли я йшла повз цвинтар, то побачила, як на могилі Олени і Михайла сіявся останній сонячний слід, немов прощальний поцілунок їхньої любові, що не підкорилася навіть смерті.
