Запізнилась! За три хвилини вона заскакує до ванної, накладає макіяж, натягає пальто та чоботи, а потім сідає у ліфт.
Марічка прокинулася різко, усвідомивши, що спізнюється! Швидко, майже на автоматі, встигла приготуватися: підфарбувалася по дорозі до дверей, глянула у дзеркало, накинула плащ та ботильйони. Не минуло й трьох хвилин, як вона вже їхала вниз.
Вискочивши на вулицю, вона помітила, що з неба сиплеться дощ. Час повертатися по парасольку вже минув будильник підвів. Марічка бігла до автобусної зупинки, бо знала: опізнення означатиме сварку з начальником. Він був непохитним один пропуск робочого дня загрожував звільненням.
У думках вона вже прощалася із улюбленими клієнтами, премією та останнім вихідним. Навкруги метушилися такі ж поспішаючі люди, кожен у своїх турботах. Все навколо було сірим, а дощ лише поглиблював похмурість.
За кілька метрів до зупинки Марічка раптом зупинилася біля лавки сирів малюсінький кіт, мокрий та знесилений. Він намагався мяукнути, але лише беззвучно відкривав ротика.
Вона вагалася. Бігти далі чи допомогти? Вирішила слухати серце все одно начальник буде незадоволений. Підійшовши ближче, помітила, що у кошеняти лапка була вивихнута.
“Господи! Хто ж тобі таке зробив?”
Сумнівів не залишилося вона не могла його покинути. Кошеня тремтіло від холоду. Марічка обережно загорнула його у свою білу хустку і побігла ще швидше. Вирішила взяти його з собою до офісу, а там уже вирішувати. Її добре серце не дозволило залишити малятко саме.
Спробувала непомітно пройти до кабінету, але біля дверей 12 натрапила на начальника.
“Коваленко! Година запізнення! Де ви були? Хто за вас має працювати? Що це взагалі таке?” сипалися питання.
Вона стояла, немов прикута, відчуваючи, як сльози підступають до очей.
“Дивіться” нарешті прошепотіла, розстібаючи пальто.
Кішеня показала маленьку, знесилену мордочку. Трохи зігрівшись, він тихо заплакав.
“У нього лапка пошкоджена Я не могла залишити його під дощем Він був один”
Сльози котилися по щоках, слова плуталися, а руки тремтіли. Вона вже готова була мовчки зібрати речі, коли начальник раптом простягнув їй папірець із адресою.
“Весіть його до клініки. Зараз же.”
Здивована, Марічка схопила записку і вибігла з офісу.
“І не повертайтеся сюди,” донісся голос.
Серце впало. Але начальник додав:
“Сьогодні ваш вихідний. І завтра теж. І, до речі Ви молодець. Очікуйте премію.”
Цей чоловік, якого всі знали як суворого Богдана Шевченка, мав репутацію безкомпромісного керівника. Але у ветеринарній клініці справа вирішилася швидко у кошеняти був лише вивих. Лікар, посміхаючись, розповів, що знає Богдана з дитинства. Той завжди рятував тварин: витягував цуценят із канав, захищав кішенят. Дорослим підтримував притулки грошима.
Але з людьми він тримався осторонь, особливо після втрати родини.
Ця історія глибоко вразила Марічку. Увечері, коли кошеня вже спало у неї на ліжку, їй подзвонив Богдан.
“Як наш пацієнт?”
Вона, зніяковівши, розповіла про стан маляти та подякувала. Тоді він запросив її на вечерю.
Вони розмовляли до пізньої ночі. Їх зблизило розуміння і любов до тварин. Незабаром вони разом доглядали кошеня, яке назвали Барсиком, а згодом почали рятувати інших бездомних улюбленців. Так Марічка знайшла не лише вірного чотирилапого друга, а й щиру людську приязнь.
