Для нашого села ця новина була приголомшливою: брат Уляни став її чоловіком. Сусіди вітаються через силу, хтось відводить очі. Ми обєднали свої двори, обгородили парканом. Разом город копали, господарку тримали. Але коли Уляна пішла до церкви, її життя кардинально змінилося. Комусь доля пишеться легко, а в когось шлях тернистий і не передбачиш, що тебе чекає попереду.
Уляна не памятала свою маму вона померла при пологах. Батько, Михайло, залишився з маленькою донькою, без жодної рідні поруч. Дехто радив віддати дівчинку в дитбудинок, але Михайло й слухати не хотів Уляна була його єдина кровиночка, його надія й утіха.
Щодня заходила до них їхня сусідка Олександра, вдова з тринадцятирічним сином. І вечерю принесе, і малу викупає, і на руках носила, як та плакала. І ось одного дня, заглядаючи блакитними оченятами, Улянка сказала перше слово «мамо».
Олександрі стало ніяково, а у Михайла на очах сльози. «Чуєш, Сандро? Донька мамою тебе назвала. Стань нею». Тільки вона відвела погляд: «Дай повечеряємо, а потім поговоримо».
Вона була старша на десять років. Та не це її лякало, а невідомість як син Денис сприйме таку новину? Але хлопець розсудив по-дорослому: «Та ми вже як одна сімя, правда, мамо?»
Всі разом облаштувалися в одному господарстві, злагоджено працювали і дітей виховували зі щирою любовю. Очі Олександри, хоч і дорослі, світилися радістю. Щастя виявилося недовгим. Якось Михайло поїв коня, розчісував гривку, як раптом кінь копитом вдарив його. Біль у животі скрутив так, що крик із грудей вирвався. Вибігла стривожена Олександра, викликала швидку. Три доби лікарі боролись за Михайлове життя, проте нічим допомогти не змогли.
У сорок із гаком Олександра вдруге овдовіла. Денис вступив у профтехучилище на будівельника. Жив у гуртожитку, харчуванням забезпечували бо вдома залишилася малість Уляна. Денис купував дівчинці подарунки зі своєї стипендії. Вона мчала йому назустріч з подвіря, як тільки побачить. Одного разу привіз ляльку. Сидячи в нього на колінах, Уляна прошепотіла: «Дякую, татусю». Олександрі стало щемко. «Не зважай. В альбомі розглядала фотографії свого батька, питала, де він. Сказала, що далеко поїхав. Мабуть, щось знайоме в тобі розгледіла».
Дівчинка й надалі кликала Дениса татом, і ніхто вже тому не дивувався.
Після училища Денис відслужив строкову в Збройних силах України, повернувся змужнілим, спокійним, красивим хлопцем. Олександра чекала, що незабаром невістку в дім приведе, але рік за роком він не звертав уваги на дівчат. Не ходив ні на танці, ні на вечорниці. З роботи додому, по господарству чинить, майструє. «Для Уляни стараюся, он яка красуня виросла! Скоро сватів зустрічати», сміявся.
Восени Олександра збирала картоплю й раптом знепритомніла. Спершу думала, що втома, але на другий день не підвелася з ліжка. Нудота, запаморочення, ноги не слухались. Денис повіз її до обласної лікарні. Діагноз шокував пухлина мозку. Порадив лікар забрати маму додому, щоб свої дні провела в рідних стінах.
Олександра танула на очах. Уляна цілі дні і безсонні ночі чергувала біля неї. Очей від матері не відводила.
Перед смертю Олександра попросила залишити їх з Денисом вдвох. «Не кидай Уляну, синку. Ви чужі по крові, розумієш Але ні з ким іншим їй не буде так добре, як з тобою, і тобі з нею», прошепотіла. Після похорону Денис часто згадував мамині слова й лише згодом зрозумів мати хотіла, щоб він оженився на Уляні. Як так? Він і братом, і татом їй був, а тепер ще й чоловіком має стати? Неможливо
Денис перебрався до свого дому. Уляна не розуміла, чим завинила: Денис уникав її, голосу, сміху, дружніх розмов бракувало. Якось, повернувшись з роботи, побачила, що він поставив новий паркан, відгородився.
Трапилась премія. Директор радгоспу, де Уляна бухгалтером працювала у райцентрі, вручив 2000 гривень премії. Вона купила торт і пляшку шампанського, пішла до Дениса: «Відсвяткуємо мою першу премію, Дениску?» Червоніла, серце випереджало дихання.
Денис закляк, не міг відірвати погляду від Уляни вже не малої дівчинки, а справжньої жінки. Більше не сумнівався він кохає її. Мати відчула це ще перед смертю
Повисла напружена тиша, вибавила лише Уляна, з паузами несміливо зізнаючись у почуттях: можливо, це почують докірливо чи навіть як гріх, але вона не уявляє себе з іншим чоловіком.
У неділю Уляна пішла до сповіді. Священник вислухав і благословив по крові вони люди сторонні.
Ось так Денис, якого вона звала братом, татом, а тепер чоловіком, став її долею. Минуло вже три десятки літ. Виростили двох синів, діждалися чотири онучки. Говорили про них у селі всяке, але якщо в серці любов треба мати терпіння й не лякатися людських пересудів. Любов не вмирає, якщо її берегти.
А ще Денис з Уляною переконалися: Господь не помиляється, коли материнське серце дає благословення значить, вкаже дитині найкращу дорогу у житті.
