Вже сорок чотири роки моєму життю, а я досі згадую дитинство в родині, про яку багато хто міг лише мріяти. Мої турботливі батьки обоє лікарі, що мали власні клініки в невеличкому селі біля Львова та мій брат, мій найкращий друг від малих літ до юності. Ідилія, де кожен день був сповнений тепла й підтримки. Але все змінилося, коли в моєму житті зявилася вона жінка, що перевернула мій світ і, зрештою, розірвала його на шматки.
Зустрів я Соломію на першому курсі університету. Вона була моєю повною протилежністю як день і ніч. Її дитинство минуло в дитячому будинку, звідки її усиновили у віці одинадцяти років. Та щастя тривало недовго її вітчим з матірю розлучилися, а Соломія залишилася з матірю, яка невдовзі потонула в алкоголі. З батьком звязок майже зник. Її життя було боротьбою, але вона трималася з залізною волею та прагненням вирватися з минулого. Після школи вона вступила до університету, сама оплачувала навчання, працюючи на двох роботах, вчилася до пізньої ночі й закінчила з відзнакою. Ця її сила мене захопила.
Наші стосунки почалися як казка, доки я не привіз її додому. Соломія, яка виросла в злиднях, дивилася на наш затишний дім із ледь прихованою зневагою. Тоді вона нічого не сказала, але під час сварки викрикнула, що ми пихаті буржуї, що живуть у вигаданому світі. Її слова вразили мене, наче блискавка, але я стримався, списавши це на її важке минуле. Ми подолали ту кризу, хоча тріщина вже почала прокрадатися.
Перед весіллям я сказав їй, що батьки хочуть оплатити церемонію. Соломія розлютилася: «Я не хочу нічого їм винен!» Її голос тремтів від гніву, і я не знав, як її заспокоїти. Потай я поговорив з батьками, і вони, щоб уникнути конфлікту, тихо передали мені гроші. Соломія так і не дізналася. Весілля було чудовим, і вона пишалася, думаючи, що ми все зробили самі, довели світу свою незалежність. Я мовчав, боячись зруйнувати її ілюзію.
Коли ми дізналися, що чекаємо доньку, батьки сяяли від щастя. Одного разу вони принесли дитячий одяг крихітні сукні й панчішки. Я чекав бурі, але Соломія несподівано посміхнулася й подякувала. Але ледь вони вийшли за двері, вона сказала холодно: «Більше жодних подарунків від твоїх батьків.» Я не наважився розповісти матері й батькові їхня радість за онучку була такою щирою, що я не хотів її вбивати. На їхні запитання про те, що нам потрібно, я брехав, ніби ми вже все купили.
Але грім грянув перед пологами. Батьки без попередження принесли нову дитячу коляску дорогу, яку ми колись бачили у магазині. Соломія зблідла: «Це марна розкіш, забирайте назад!» Слова полетіли, і почалася сварка. Вона кричала, ображала їх, а я стояв, наче приголомшений. Візит закінчився скандалом, після чого у неї почалися передчасні пологи. І кого вона звинуватила? Моїх батьків! Казала, що це через їхній стрес. Вперше я відповів: «Ти не права, вони не винні!»
Тоді вона поставила мені жахливий вибір наче вирок. Або я залишаюся з нею та донькою, але повністю відрікаюся від батьків і брата, не беручи від них жодної копійки, або ми розлучаємося і я більше ніколи не побачу свою дитину. Серце розривалося, кров билося у скронях. Що ж мені робити? Я обрав дружину й доньку, відвернувшись від родини, яка дала мені всю свою любов. Я відмовився від ласки батьків, від спадщини, яка могла б забезпечити нам безтурботне життя. Ми переїхали до іншого міста, геть від минулого.
Дванадцять років я не чув маминого голосу, не обнімав батька, не сміявся з братом. Працюю вчителем у школі, і кожен кінець місяця це нескінченні підрахунки, як звести кінці з кінцями. Живемо скромно, майже в бідності, бо Соломія ненавидить чужи
