Я шукаю жінку на імя Одарка.
Через низеньку арку, схожу на мякий розтоплений мед, він зашкутильгав босоніж у подвіря-колодязь, залите весняною кашею зі снігу та вуличного пилу. Це вже четверте подвіря, губиться між стінами, вітрами й часом. Дитячий майданчик, калюжі під гойдалкою, хлопчаки женуть мокрий, чорний диск шайби так, що вода бризкає, мов свіжа відчайдушна роса. Їм байдуже, що руки і ноги давно стали рибячими плавниками, мокрі й синюшні гра перемагає.
Він затримався під аркою прислухаючись до того, чого не можна почути та пробуючи згадати те, чого не здолає пам’ять: щоб щось йогохитнуло й вирвало з глибини часу фрагменти минулого. Але ніщо тут не було схожим на колись в його нутрі все було зовсім інше. Стільки літ минуло! Колись тут, окрім розтягнутих мотузок для білизни, димних сараїв, кущів флоксу й старої лавки, не було нічого.
А тепер…
Усе могло змінитися за ці роки. Точніше, не могло не змінитись, все має змінюватись.
На дивного старшого чоловіка в темно-синій шапці з хутряною підкладкою не реагує ніхто. Тут, у чотирьох будинках, багато хто здає житло. Це Київ…
Йому треба було саме у той дім, що стоїть праворуч від арки. Він памятав: другий поверх, триповерховий будинок. Квартира у кутку глибокого підїзду: друга справа. На облупленому косяку дверей кнопки різної форми й кольору, з прізвищами хазяїв комуналок.
Кожна дрібниця зсередини памяталася помята штора, скрип форточки, зелений чайник, навіть ручний тарган, якого вони дві доби намагались впіймати, усе там, у надрах тієї квартири…
Лише номера дому не памятав, ні навіть квартири. Памятав вулицю, але подвіря-колодязі змінювалися одне за одним, й не міг упіймати потрібний, а підїзд ніби другий від арки… Однакові, мов під копірку, стандарти: та сама рука будівничого.
Отак і блукав тими подвірями…
Той будинок, другий підїзд, друга «парадне», як тут кажуть, другий поверх, кутові двері… Сорок третя? Або…
Де були «домофони» клав 43.
Добрий день, я шукаю Одарку. Скажіть, будь ласка…
Часто не дослуховували, казали, що такої не живе; іноді жодної. Приходилося передзвонювати.
Вибачте, це дуже важливо. Скажіть, а в 80-му році у вашій квартирі могла жити Одарка? Мені треба це знати.
Склавши три двори разом, він заводив у блокнот новий список.
«16 нікого; 24 точно ні; 32 «а» не знають, купили…»
Дворів було багато, треба було повернутись туди, де йому не відповіли, до квартир, до недоговорених дверей.
Він підіймався низькими, затертими сходами підїзду з бляклими зеленими вікнами, які пахли котами так само, як колись.
Доброго дня! поклонився він.
Назустріч ішла бабуся у сірому пальто, з гуцульською торбою.
Доброго дня, а ви до кого? зчаєно перепитала вона.
Мені на другий поверх. Я шукаю Одарку, приблизно шістдесятка. Чи не знаєте, чи живе тут така?
В яку квартиру?
Кутова справа. Але це колись коли були тут комуналки. Точно номер та будинок не памятаю.
Ні, там родина Іваненків живе. Жінка та чоловік, двоє діток з ними. Немає там Одарки. Я тут з дитинства, жодної не знаю.
Дякую, він поник та почав сходити стертою сходинкою.
Жінка пішла слідом.
А прізвище її?
Якби памятав знайшов би в інтернеті чи по довідковій. Не памятаю, не знаю…
А хто вона вам? виявилась балакучою.
Озирнувся, кліпнув кілька разів Що сказати?
Вона?…
Хто ж вона?
Одарка Дарця Даруся
У кохання немає визначення. Є воно або немає. Все інше відбитки почуттів і можливі наслідки.
Олександр Ігорович усе життя сподівався, що кохання тендітне. Не витримає розлуки, зівяне, розчиниться. Але ті спалахи щастя й болю від спогадів про ті миті кохання, дарували йому сили жити, але також й пекли серце.
Він сам винен. Прожив інвалідом серця сорок років.
Може, спогади ці й підживлювали серце, хоча саме воно й дало збій. Коли пішла з життя дружина, з якою прожито майже все, хоч і любов зміліла, серце стиснулося інфаркт.
Жінка вважала: дім її він так, додаток. Навіть подругам своїм казала: «А куди його подіти?»
Очі рябіли в оселі від золота рам, кришталю, дорогих меблів, дрібничок, килимів. Білий рояль, а на ньому штучні квіти.
Рояль той був фальшивий не по суті (бо «Steinway & Sons»), а по сенсу: його купили для краси, а не для музики. Коли купили, жінка пару раз запрошувала музикантів але компанії більше подобався магнітофон.
Він звав той рояль просто: стенд для вази. За ціну як трикімнатна квартира в Києві.
Була в дружини спроба вчитись грати, взяла вчителя, та не закінчила: добивалась до кінця тільки процедур краси.
І вагітність одну свою теж не довела до кінця, хоч це не її вина. Але Олександрові здавалося, що саме егоїзм жінки завадив їй стати матірю.
Думав про це останнім часом часто. Памятав, що знав одну жінку, під пальцями якої рояль справді жив.
І все одно сумував за дружиною. В останні роки їм стало легше разом мовчати, гуляли у дворі, їздили в Голосіївський парк, годували качок у ставку. Олександр захопився риболовлею. Уже не треба було нічого доводити.
Чому ми раніше тут не гуляли, Світлано? Добре ж казав, сидячи на березі.
Дурні, відповідала.
Все життя раніше кудись гналися. Він робив чиновницьку карєру, дожився до Міністерства у Києві. Тесть штовхав вгору. Ледь звикав до посади вже нове підвищення.
А підвищення заслужене було: Олександр і справді роботящий, розумний, керівник від Бога. Про такого зятя мріяв би будь-хто: замголови Держбуду Іван Савович Прилуцький.
Щоправда, зять спершу міг і вислизнути довелося свекру втручатися. Про ту інтригу розповіла Олександрові дружина, але вже, коли не стало тестя, після сварки з матірю.
…
Зовсім іншого обличчя набували, сповзали, розчинялися обличчя людей: скрипальки у блакитному береті, підлітка з футляром, риби у водоймі, густих кущів і роялю у чужій вітальні. Вітер грав жовтим листям, і тротуарі проливалися дощі золото осені змішане з прахом.
Олександр не знав, яка це точно вулиця, бо у снах міста змінюють обриси й текучі, як вода. Але всюди бачив десь свою Одарку то її сині очі, то її тонкі пальці на скрипці, то її посмішка серед калюж і світла. І все це зливалося у неспокійну течію сну, де він знову й знову шукає її, питає у дворових стареньких, дзвонить в домофони, заходить у квартири, і знову виходить надвір а широка софія-вулиця вже не та, і дерева сниться інші, і рояль викидає на берег реку.
І чим більше він ходить, тим дужче заплутується у часі, бо подвіря схожі на рани дитинства загоєні, але болять.
І ось, раптом музичний магазин. Він заходить, просить подати скрипку. Продавчиня (курносенька дівчина в зеленій формі з нашивкою «Київмузторг») подає інструмент, питає:
Вам щось підказати? У нас є нові стратовські моделі
Та ні Я знаю тут одну скрипальку, Одарку Вона жила в цих будинках…
Одарка Плахотнюк? дивується дівчина.
Не памятаю прізвища Пахомова… Плахотнюк Я просто шукаю її шукаю уві сні вже третій день.
Тут продавчиня розповідає, що Одарка заміжня, у неї син літ восьмий. Вік її тридцять щось. Син у двері зазирає темноволосий, мов сонячний спалах.
Олександр виходить надвір і бачить тополю за колодязем-двором чи це ті самі, чи тінь? Йде на запах дитинства.
На лавочці сидять літні: старий з паличкою й бабця у квітчастій хустині. Перепитують про скрипачку і раптом згадують: була така, Машина дочка, Даруся.
Стару рябину памятаєте під вікном? питає Олександр, серце гупає, як у хворого кота.
Та, була Зрізали вже давно…
Піднімається у парадну, дзвонить у кутову квартиру. Відчиняє йому жінка років тридцяти, дуже схожа на ту Одарку, яку він бачив у снах, лиш дорослу.
Ви шукаєте маму? питає.
Так. Що з нею?
Мама переїхала за місто, але я маю її телефон…
У те мить він зустрічає ще власного онука, якого звуть Сашко. «От і лінія жива» думає Олександр.
Ви мій батько? запитує жінка, і стихає безглуздий гамір у голові. Дихати боляче, але солодко. Серце велике, як стара ріка, і тече собі далі, не помічаючи часу.
Того вечора вони пють липовий чай на кухні яка вже давно не комуналка, а квітуча та тиха.
Мама чекала тебе. Все життя чекала, каже Олександрина дочка, Олександра Олександрівна.
…
Олександр їде тролейбусом під дощем до нового мікрорайону. Щось ніби змушує його заходити в той будинок пятий поверх, квартира сто вісімнадцять. Дзвінок у двері, серце заморожує біль, але більше не боїться.
Відчиняє Одарка просто Одарка, така сама, лише осінь у волоссі й ледь згладжене обличчя.
Вони мовчки стають на коліна біля порога. Теплі руки знову у потоці снів, звуки дощу, вірші наспівом: «Я над майбутнім тихо чаклую».
Їдуть у лікарню: поруч з ним донька, онук, кохання усе, що втратив і водночас набув у цьому дивовижному, фантастичному сні. Автівка, мов річка, несе їх крізь Київ нічний до нової весни, де все ще можна виграти свою мелодію, в якій навіть час тече назад і знову стає світлом.
Він не запізнився до свого щастя. Він устигВ нічній тиші металеві підковдри Києва розкривались, мов золотаві арки у колисковій, що її грала невидима рука на спогадах, на надіях, на безсонних вечорах розлуки. Одарка приклала долоню до його щоки не питаючи, не докоряючи, просто дякуючи за дорогу і за присутність, яка, здається, завжди була десь поряд, як повітря для скрипки.
Олександр усміхнувся. Лікарняний коридор був білий і безмовний, сонячні зайчики гралися на склу, і йому здалось, що час на хвилину присів поруч, перепочити. Донька тримала його за руку з одного боку, онук з другого, а Одарка, мов нотний стан, обіймала поглядом усіх відразу.
Я не знаю, що буде далі, прошепотів він. Може, життя ще тільки починається?
У кожної весни є своє пробачення, відгукнулась Одарка. А музика ніколи не припиняється. Ти ж памятаєш?
В коридор просочилися перші трелі скрипки Олександрина донька навчила малого Сашка смикати смичком по струнах. Дзвонко, неквапом, як плаче і сміється ріка; в мелодії були і зустрічі, і прощання, і все-все, що так довго лишалося невимовленим.
Олександр слухав і слухав, і кожна нота гойдала його на хвилях спокою. Спогади більше не боліли вони ставали мостами до нових днів, де, попри вік і втому, можна було закохатися у саме життя.
Коли лікар запросив у палату, Одарка тихо взяла його під руку:
Ходімо. Ти не сам.
І серце, що стільки років блукало між дворами й зупинками, зробило легкий, майже дитячий крок уперед до них, до себе, до тієї весни, де память і любов зрештою розцвітають.
Десь у відкритому вікні знову заграла скрипка і весь світ, здавалось, повернувся додому.
