Мій син був моїм другом і опорою все життя, але після весілля ми стали чужими.
Він завжди був золотою дитиною добрим, чемним, готовим прийти на допомогу. Таким він виріс, таким залишився й у дорослому віці. До весілля ми були нероздільні: бачились часто, говорили годинами про все й ніщо, ділилися радістю й смутком. Але все змінилося, коли в його житті зявилась вона Маряна.
На весілля батьки Маряни подарували їм однокімнатну квартиру у центрі Львова, щойно відремонтовану. Мені ніколи не запрошували в гості, але син показував фотографії світлі стіни, нові меблі, затишок. Після смерті чоловіка в мене не лишилось грошей, тож я віддала молодим майже всі свої прикраси золоті ланцюжки, каблучки, сережки, що збирала роками. «Якщо хочете переплавити не заперечую», сказала я. Хотіла допомогти, підтримати на початку шляху.
Але Маряна Відразу показала себе. Гостра, як лезо. Я помітила, як вона роздивлялась конверти з грішми її цікавило, скільки там. З одного боку, це могло б зробити її гарною дружиною, але з іншого Краще бути обережною. Сьогоднішні жінки часто бачать у чоловіках гаманець, витрачають їхні гроші, а потім забирають половину й шукають нову жертву.
Через півроку Маряна заявила, що поки не хоче дітей. «Не в такій хаті, сказала вона. Ми не можемо дозволити собі більше. Олег ще не став великим начальником». У її голосі був розрахунок. А я живу в будинку, який почав будувати мій покійний чоловік. Він незавершений діри в стінах, зимой тут лютує холод. Пенсії не вистачає на опалення. І ось Маряна пропонує: «Продай будинок, купи собі студію, а решту віддай нам на нову квартиру. Тоді подумаємо про дітей».
Ви розумієте? Вона хоче, щоб я, стара й слабка, перебралась у комірчину, а вони взяли все найкраще. А потім хто знає може, і цю комірчину заберуть, відправивши мене у будинок пристарілих.
Після цієї розмови Олег кілька разів приходив до мене. Натякав, що ідея непогана: «Навіщо тобі великий будинок? У квартирі буде простіше». Я стояла на своєму: «Місто росте, через пять-десять років земля подорожчає». Одного разу запропонувала: давайте поміняємось. Вони житимуть у моїй хаті, а я у їхній квартирі. Але Маряна відмовилась. Їй не сподобалося, що будинок потребує ремонту, а я отримаю готовий затишок.
Потім я захворіла. Важко, до тремтіння в кістках. Лежала, не маючи сили встати. Подзвонила синові, благала приїхати, привезти ліки, їжу. Раніше я б не сумнівалась він кинув би все. Але тепер він прийшов лише наступного дня. Залишив якийсь пакетик з порошком, таблетки без упаковки мабуть, прострочені. Плеснув плечима й пішов. На щастя, мені допомогла подруга принесла їжу, ліки. А якби не вона?
Мій син був світлом у моєму житті. Я вірила йому безмежно. Але весілля стерло все. Ми стали чужими. Він моя єдина дитина, моя любов, моя гордість. Але тепер я бачу: його серце більше не зі мною. Він обрав її. Маряна стала між нами стіною, а я з іншого боку сама, покинута, непотрібна.
Розум каже: час змиритись. Він уже зробив вибір. Але серце ще вірить, що він згадає мене. Хоча з кожним днем ця надія тане, як сніг під чужим сонцем.
