«Тату, віддай мені свою квартиру ти вже прожив своє». Після цих слів донька грюкнула дверима
Він жив самотньо. Відтоді, як пішла дружина, самотність обволікала його, наче важкий чорний покров. Навколо було сіро. Ніщо не радувало ані сонячні дні, ані ранкова чашка міцної кави, ані старі фільми, що колись зігрівали всю родину. Лише робота тримала його на плаву. Поки були сили, він ішов туди, бо вдома була невиносима тиша. Вона дзвеніла у вухах і роздирала серце.
Дні линули один за одним, однакові, як копії: ранок, автобус, робота, дім, тіні на стінах, порожні вечори. Син із донькою навідувалися все рідше, майже зникли з його життя. Їхні дзвінки були короткі, звички заради. Потім вони взагалі перестали відповідати. Він годинами блукав вулицями, вдивляючись у обличчя прохожих, шукаючи хоч щось знайоме. Старість його не лякала страх був лише померти на самоті.
Він відчував, як гасне всередині. Душа боліла, стискалася. Він згадував дружину хотів вибачитися, але ніколи не наважувася набрати її номер. Кохав як і раніше. Шкодував, що стільки слів залишились невимовленими.
Але одного дня донька зявилася біля його дверей. Він зрадів, як дитина. Приготував її улюблені палянички, наварив кави, дістав старі альбоми хотів згадати минуле. Та її візит був не для цього.
Тату, сказала вона холодно, ти живеш один у трьохкімнатній. Це несправедливо. Продай її. Купиш собі однокімнатну, а решту грошей віддаси мені.
Він не вірив своїм вухам. Здавалося, ось-ось вона розсміється жартує ж! Але в її очах не було жодної посмішки.
Я не продаватиму. Це мій дім тут ваша кімната, тут ми жили з мамою
Ти вже прожив своє! різко кинула вона. Мені ці гроші потрібніші! Навіщо тобі стільки простору?
А коли ти ще прийдеш? ледве чутно прошепотів він, не впізнаючи власний голос.
Вона глянула на нього байдуже й, надіваючи черевики, кинула:
На твої похорони.
Двері за нею грюкнули. Він застиг, а потім опустився на підлогу. Біль у грудях бив, як молот. Три дні він лежав так без їжі, без сил, без надії. Потім подзвонив сину.
Андрію, приїдь мені зле, благав він.
Син слухав. Настала тиша. Потім він сказав:
Тату, не ображайся, але велика квартира тобі дійсно не потрібна. Я хочу авто, міг би допомогти Приїхав би, якби ти її продав.
І знову тиша. Та, що дзвенить у вухах і лишає прірву в душі. Він поклав слухавку. Зрозумів дітей у нього більше немає. Лише чужі люди з його кровю.
Наступного дня він зайшов до аптеки. Несподівано зустрів там брата колишньої дружини. Той здивовано привітався.
Олена? спитав він, як вона?
Померла, коротко відповів чоловік.
«Померла» Ці слова палили його. Він не був проти її щастя. Він був проти власної порожнечі.
Вранці він прокинувся з важким каменем у грудях. За вікном нависало похмуре небо. Він накинув пальто, вийшов. Пройшов кілька вулиць. Знайшов стару лавку у дворі. Сів. Закрив очі. Серце зробило останній, болючий поштовх.
Його душа, стомлена болем, байдужістю і тишею, нарешті піднялась туди, де ніхто не зраджує. Де ніхто не вимагає останнього. Де, можливо, хтось знову скаже: «Тату, я сумую за тобою»
Але це вже було не тут.
